Гербовник професора Гжегожа Блащика (Grzegorz Błaszczyk) безсумнівно є одним із найбільших сучасних проєктів з історії жемайтської шляхти. Шість томів, близько 3300 сторінок, понад 1800 статей — уже сам масштаб праці робить її помітним явищем в історіографії.
Сам автор визначає свою працю як програму дослідження історії шляхти Жмуді від кінця XIV до XIX століття. Однак масштаб не дорівнює методологічній бездоганності. Саме тут постає головне питання: якою мірою цей гербівник можна використовувати як науковий інструмент, а якою — лише як евристичний довідник?
Архівна база як сильний бік
Найсильніший бік праці Блащика — джерельна база. Автор спирається на:
- Литовську метрику;
- земські й гродські книги;
- шляхетські виводи XVIII–XIX ст.;
- локальні акти та майнові документи.
Саме ця частина гербовника робить його важливим довідником для дослідників. У цьому сенсі Блащик продовжує класичну школу джерелознавчої генеалогії: спочатку фіксується присутність роду в документах, а потім реконструюються лінії. Як картотека згадок і локалізацій — ця праця надзвичайно цінна.
Але проблеми починаються там, де автор переходить від документа до інтерпретації.
Ономастика як найслабша частина гербівника
Найбільш уразливий елемент праці — етимологія прізвищ. Саме тут Блащик нерідко виходить за межі власне історичного методу й входить у сферу історичної лінгвістики, не завжди демонструючи належну строгість.
Основна проблема полягає у трьох моментах.
1. Ігнорування принципу множинності етимологій
Прізвище рідко має одне очевидне походження. Особливо у просторі ВКЛ, де антропонімія формувалася в балтському, русинському та польському мовному контакті. Однак у Блащика часто помітна тенденція обирати одну лінію походження як привілейовану без повноцінного розгляду альтернатив.
Характерний приклад — прізвище Gabszewicz / Gapszewicz.
Блащик розглядає його виключно через балтську форму Gabszys, інтерпретовану як «жадібна людина», спираючись на реконструкції Зіґмаса Зінкявічюса (Zigmas Zinkevičius). При цьому повністю ігнорується значно очевидніша християнсько-антропонімічна база. Ім’я Gabriel було широко поширене в шляхетському та міщанському середовищі Речі Посполитої. Форми типу Габрись, Габрусь, Габриш цілком природно могли стати основою прізвища Gabszewicz.
Тим більше дивно, що Блащик, визнаючи продуктивність імені Gabriel як бази для інших шляхетських прізвищ (наприклад, Gabryjałowicz), у випадку Gabszewicz навіть не розглядає можливості патронімічного походження. З погляду історичної ономастики саме така версія мала б перевірятися першою — як простіша, краще засвідчена й більш імовірна.
2. Недостатня опора на східнослов’янську лексикографію
Це особливо помітно на матеріалі прізвищ, поширених на території сучасної Білорусі. У низці випадків переконливіші пояснення містяться в "Этымалагічны слоўнік беларускай мовы", але вони або не враховуються, або ігноруються. Це створює систематичний перекіс у бік польсько-балтської інтерпретації.
Характерний приклад — прізвище Rumsza / Rymsza. Блащик стверджує його "безумовно балтське походження", пов’язуючи з коренем rum- через реконструкції Зінкявічюса. Однак білоруська етимологія фіксує:
- румза — «плакса»;
- румзаць / рымзаць — «плакати уривчасто й надокучливо».
Перед нами класична прізвиськова модель, типова для східнослов’янської антропонімії. Особливо важливо, що варіативність Rumsza / Rymsza добре корелює з живою лексичною дублетністю. Це суттєво підсилює прізвиськову інтерпретацію.
Подібна ситуація спостерігається і з прізвищами Żaga, Żagowicz, Żagiewicz.
Блащик виводить їх від балтського žagas. Однак білоруська етимологія фіксує жага у значенні «печія», «печіння», «внутрішнє подразнення». Для прізвиськової антропонімії така база цілком природна: жага легко могла перейти в характеристику надокучливої, дратівливої людини — «такої, від якої вже печія». Подібні метафоричні перенесення надзвичайно продуктивні в слов’янській прізвиськовій системі. Сама лексема має широкі слов’янські паралелі й не потребує звернення до глибших субстратних реконструкцій.
Ще показовішим є випадок Girdowicz / Gierzdowicz / Girdenowicz.
Блащик вважає це прізвище «найімовірніше балтським», пов’язуючи його одразу з кількома формами: gerdas, gerdauti, girdus. Однак білоруська етимологія знає форми:
- гірдаць — «шепелявити»;
- гердаць — «говорити нерозбірливо».
Перед нами ще одна класична схема: дефект мовлення → прізвисько → прізвище. Саме така модель типова для слов’янської антропонімії й вимагає значно менше реконструктивних припущень.
До цієї ж групи належить прізвище Błuś.
Блащик виводить його від балтського blusius — «людина, яка має багато бліх», «маленька, слабка людина». Однак білоруська етимологія фіксує:
- блюзніць — «брехати», «лихословити», «блюзнірити»;
- блузніць — «марити», «нести нісенітницю».
Старобілоруські писемні пам’ятки також фіксують форми блюзнити, блузнити, блюзнерца. Це дає ще одну цілком природну прізвиськову модель: базіка / брехун / блюзнір → прізвисько → прізвище. І знову перед нами прозоріше й типологічно сильніше пояснення, яке Блащик узагалі не розглядає.
3. Зсув від внутрішньої прізвиськової бази до етнонімної або субстратної інтерпретації
Це, мабуть, найхарактерніша слабкість. У гербівниках етнонімна етимологія часто сприймається як більш «шляхетна»: походження від народу чи регіону звучить престижніше, ніж походження від побутового прізвиська. Субстратні етимології також нерідко здаються «глибшими», а отже привабливішими. Але наукова етимологія не зобов’язана бути престижною.
Особливо показовий випадок прізвища Mazurowicz.
Блащик виводить його як патронімічне похідне від Mazur, пов’язуючи саму базу Mazur із польським етнонімом, що походить від Мазовії. Така версія сама по собі можлива. Однак вона не є єдино ймовірною. "Этымалагічны слоўнік беларускай мовы" фіксує мазур у значеннях: «людина із забрудненим обличчям, брудна»; «смаглява». Це дає природну прізвиськову основу. У такому випадку схема виглядає так: мазаць → мазур → Mazurowicz. Більше того, згідно із Борисом Унбеґауном (Boris Unbegaun), патронімічні прізвища на -ович / -евич у східнослов’янській традиції нерідко формувалися саме з прізвиськової бази. У цьому світлі прізвиськова версія видається типологічно сильнішою, тоді як етнонімна потребує додаткових доказів.
Особливо сильним тут є приклад Gruźdź / Gruzdowicz.
Блащик виводить це прізвище від балтського grugdas («лисий»). Однак східнослов’янська традиція знає грузд — назву гриба винятково слов’янського походження. Згідно із Борисом Унбеґауном, подібні прізвища належать до одного з найдавніших шарів дохристиянської прізвиськової антропонімії, де родова база формувалася від назв тварин, рослин, предметів і природних явищ: Тур, Вовк, Жук, Жаба, Слизень. У цьому контексті Gruźdź виглядає не випадковим винятком, а частиною глибокої слов’янської антропонімічної традиції.
Жмудь не скасовує багатомовності
Найпередбачуваніший контраргумент проти такої критики очевидний: ідеться про жмудську шляхту, а отже балтські етимології тут повинні мати вищу ймовірність.
На перший погляд це звучить переконливо. Але саме тут приховується методологічна пастка. Жмудь XV–XVIII століть не була ізольованим балтським мовним островом. Це був простір інтенсивної взаємодії кількох антропонімічних традицій:
- балтської;
- русинської;
- польської;
- латинської писемної культури.
Шляхта ВКЛ загалом, і жмудська зокрема, ніколи не розвивалася в етнічно герметичному середовищі. Шлюби, служба, земельні надання, внутрішні міграції, канцелярська русинізація, пізніша полонізація — усе це формувало складний багатомовний антропонімічний шар. Тому сама локалізація роду на Жмуді ще нічого не доводить у питанні етимології прізвища. Це принципово.
Рід, зафіксований на Жмуді у XVI столітті, зовсім не зобов’язаний мати балтське за походженням ім’я чи прізвище. Він міг:
- походити з русинського середовища;
- мати християнське ім’я як базу прізвища;
- зберігати давнє прізвиськове походження, що втратило прозорість;
- бути вторинно адаптованим до балтського фонетичного середовища.
Саме тут виникає ключова помилка презумпції: локалізація роду підміняє походження імені. Але це не одне й те саме. Якщо сам факт жмудської локалізації вважати достатньою підставою для балтської етимології, дослідник потрапляє в логічне коло: рід жмудський — отже ім’я балтське; ім’я балтське — отже рід автохтонний. Такий метод нічого не доводить — він лише відтворює вихідне припущення.
Тому балтський субстрат у Жмуді безумовно має враховуватися як важливий чинник, але не як автоматична презумпція. Інакше він перестає бути гіпотезою й перетворюється на аксіому.
Вплив балтської ономастичної школи
Додатковою проблемою є використання Блащиком висновків Зіґмаса Зінкявічюса. Сам по собі Зінкявічюс — великий історик мови. Однак його етноономастичні реконструкції нерідко страждають на надмірно розширене трактування балтського субстрату. Коли Блащик запозичує такі реконструкції без критичної дистанції, він переносить їхні слабкості у власний корпус.
Це особливо небезпечно там, де йдеться вже не про історію мови, а про походження шляхетських родів.
Підсумок
"Гербовник жмудської шляхти" ("Herbarz szlachty żmudzkiej") залишається одним із найважливіших довідкових видань з історії шляхти. Однак користуватися ним слід із жорстким методологічним розмежуванням:
- документальна частина — високий ступінь довіри;
- генеалогічна реконструкція — середній ступінь довіри;
- ономастичні пояснення — низький ступінь довіри без зовнішньої перевірки.
Головна помилка читача — сприймати гербівник як остаточну істину. Головна помилка автора — іноді писати так, ніби гіпотеза вже стала фактом. А між цими двома помилками народжується історичний міф.
