В історії Речі Посполитої Корона Польська та Велике князівство Литовське не позбавлені великих та знаменних перемог, славних подій, що переповнюють гордістю навіть багато наступних поколінь.

Вражаючі атаки гусар, як т.зв. "атака 600-т", тобто знаменита переможна лобова атака близько 600 гусар на 10 000 турків (співвідношення сил 1:15!) 7 вересня 1621 року під Хотином, побачивши яку командувач османських військ султан Осман II заплакав¹, або ж лобова атака приблизно 140 гусар на порядку 700–1 000 московських кірасирів та 1 000–2 500 козаків (співвідношення сил навіть 1:25!) 26 вересня 1660 р. під Кутищами (біля Любара), яка закінчилася розгромом ворога², показують, яких чудових синів виростила Республіка.

Такі ж славні битви, як під Кірхгольмом 27 вересня 1605 р. (близько 3 800:11 000), Клушином 4 липня 1610 р. (близько 2 700:1 330) або Годовим 11 червня 1694 р. (близько 400:40 000)⁵, де гусари та панцирні козаки, відбили атаки навіть у сто разів переважаючого супротивника, свідчать про чудову підготовку та високий моральний дух⁶, які дозволяли їм робити подібні героїчні вчинки.

Нарешті, саме ці покоління воїнів-лицарів Речі Посполитої дозволили Вітчизні домогтися найбільших територіальних надбань (1619 року - понад 1 мільйон 140 тисяч кв.км) і стали свідками найславетнішої події в історії, чи т.зв. "російської присяги", яка відбулася 29 жовтня 1611 року, відома також як "присяга царів Шуйських" або, точніше кажучи, присяга скинутих великих князів московських⁷.

Ці перемоги були б неможливими без підготовлених людей. Лицарів, воїнів із незвичайними здібностями. Тим не менш, ці навички не давалися «самі собою», вони набувались разом з роками тренувань, вправ у рамках лицарської підготовки, що, ймовірно, було найважливішим елементом у освіті польського шляхтича-лицаря:

«Не можуть усвідомлено виконувати накази командира чи вміло нести військову службу люди, які не навчені цьому. Як же керуватиме конем, застосовуватиме рушницю, шаблею працюватиме, вмітиме списи зімкнути той, хто ніколи раніше цього не пробував?»⁸

У чому полягала та лицарська підготовка, пояснюють гетьманські артикули, оголошені на сеймі в 1609:

«не можна нехтувати потішними та лицарськими забавами; але уникати марних забав, а займатися лицарськими, як: кінні прогулянки, погоня за кільцем, стрілянина по цілі, тренування коня та інші подібні ігри, особливо незвичайні та слуг навчаючі (...)»⁹

У XVI-XVII столітті еталон лицарської підготовки був продовженням досвіду та знань минулих століть, коли сини польського лицарства проходили подібне, як їхні нащадки, навчання. Тим не менш, цілком виправдано використовувати назву «лицарська підготовка» для XVI-XVII століть і навіть XVIII століття, тому що польські воїни продовжували називатися лицарями і вважалися ними, а також дотримувалися лицарських стандартів поведінки.

Як писав великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський(Stanisław Żółkiewski) своєму синові

«Лицарське навчання є найпристойнішим шляхетству.»¹⁰

Першим елементом, який відрізняв поляків від решти Європи¹¹ і сприяв формуванню майбутніх переможців під Оршею, Кірхгольмом, Клушином чи Віднем, було загартовування дітей від народження як селянських, так і, що важливо, шляхетських.

Гаспар де Тенде (Gaspard de Tende), придворний короля Яна Казимира Вази, писав у середині XVII століття:

«Селянські діти [...] коли забруднюються, мати миє їх у холодній воді. Не дивно, що вони такі витривалі. І настільки, що - як я сам бачив - каталися по льоду на босих ногах. [...] Щоранку миють шию і обличчя холодною водою, хоч би як було холодно. Подібне настільки повсюдно поширене серед цього люду, що навіть батьки привчають дітей до вмивання з того часу, як ті можуть стати на ноги.»¹²

Подібне писав Ульріх фон Вердум (Ulrich von Werdum):

«На Русі дітей навіть до однорічного віку обливають двічі на день теплою водою та занурюють їх повністю у воду, так що тільки голова висовується. Так і лежать у воді довше години і плескаються, як жаби. Вважають, що це сприяє зростанню дітей.»¹³

Однак гігієнічні процедури проходили і шляхетські діти. Регулярно приймаючі водні процедури, іноді двічі на день, загартовані в суворому середовищі, добре відгодовані шляхетські діти виростали у витривалих воїнів. Численні іноземні мандрівники завжди підкреслювали добре складені «військові» силуети польської шляхти.

Важливо відзначити, що серед польської шляхти (а також і серед інших станів, міщан та селян) пристрасть до купання залишалася на все життя, що вплинуло на підтримання гігієни та чистоти в народі, яке контрастувало з підходом мешканців решти християнської Європи:

«Хоча в Польщі дуже холодно, схильність до купання там настільки велика, що насправді немає шляхетського будинку, в якому не було б лазні. У кожному місті є громадські лазні, куди ходять люди. Жінки та їх дочки миються щомісяця [тобто незалежно від того, яка пора року]. Цей звичай може виходити з того, що зазвичай у всій Польщі купають дітей двічі на день, з моменту їх народження до дворічного віку. В результаті, поляки зовсім не схильні до корости, як на обличчі, так і на голові.»¹⁴

У свою чергу, Вацлав Борейко (Wacław Borejko) повідомляє нам:

«(...) Тому з колиски до років п'яти, керували, навіть синами, більшість матерів, а пізніше до виховання синів залучався заслужений і відданий батькам, і, тим самим, їхньому нащадку, придворний, і той, уже з волі батька, піклувався про ознайомлення синів з усіма об'єктами, утримання на свіжому повітрі, скільки того дозволяє кожна пора року, менше чи довше, для зміцнення здоров'я, сили та вільного переміщення.»¹⁵

Харчування було ще одним важливим аспектом. Згідно з дослідженнями, проведеними не тільки на заході Європи, у той період найбільше споживання м'яса у світі припадало на європейський континент. У Польщі, що рясніє м'ясом, а також у великій кількості споживає корисну рибу, виростали найсильніші чоловіки (на думку багатьох мандрівників) у Європі - a per analogiam - у світі. Сильні, високі, загартовані були ідеальним «будівельним матеріалом» для лицарської обробки відповідно до потреб поля битви. Варто зазначити, що навіть у епоху наполеонівських війн польські солдати мали заслужену славу найсильніших у Великій Армії.

Лицарська підготовка була дуже різноманітною і, залежно від віку, її різні елементи, однак починалася вона дуже рано, про що свідчить приклад Зигмунта, третього сина Якуба Ружни (Jakub Różna):

«який майже a cunabulis [з колиски] практикувався у лицарських справах, і дуже в них досяг успіху [...]»¹⁶

У Польщі, яка не пішла, як Захід, шляхом розвитку вогнепальної зброї та навчання мас селянської піхоти, виділяли перевагу битви холодною зброєю та її важливість для формування «лицарської» виправки:

«На війні, на якій битва підміняється тільки рушницею, немає жодної різниці між мужем і не мужем, а ось хто муж, а хто не муж, з'ясовується тільки там, де вона йде відкрито.»¹⁷

Ось чому, еталон лицаря, заснований на тренуваннях тіла та володінні холодною зброєю, мав таке колосальне значення протягом усього виховання.

На початку, турботу про лицарське виховання брав на себе батько, дядько чи дід, і він вводив молодого шляхтича у світ "лицарських забав".

У світі наших предків величезне значення мав приклад старших, поважних, краще навчених, а також їх авторитет, що впливає на учнів, втім, як і сьогодні¹⁸, коли тільки винятково хороший тренер є вчителем техніки бою:

«[...] щоб молодші при старших і більш майстерних навчалися, практикувалися і хороший приклад брали...»¹⁹

Процитуємо думку Миколи Рея (Mikołaj Rej):

«На коника сісти, обладунки собі доглянути і слузі сказати сісти другим [...] розмірено побігати, таким чином, туди-сюди [...] і древко взяти, треба самому погратися з ним або приміряти його до кільця або шапочки.» ²⁰

Основною навичкою, про яку йшлося в артикулах 1609 року, була верхова їзда. Кожен шляхтич був закоханий у коней²¹, і якщо тільки дозволяли фінанси, володів ними в значній кількості. Наука їзди осягалася з раннього дитинства, казали, що молодий шляхтич, що сів у сідло майже з колиски, вчився їздити скоріш, ніж ходити.

Подорожуючи Польщею в 1778 році, англієць Натаніель В. Раксалл (Nathaniel William Wraxall) писав:

«У Польщі чоловіки з вищого суспільства мають вражаючу зовнішність і прекрасніших кавалерів ніде не знайдеться. Вони досвідчені у всіх вправах тіла, одначе неперевершені у верховій їзді – поляк народжується на коні – незмінно зберігають первісну особливість характерну для свого сарматського чи скіфського походження. Я ніколи не бачив, щоб чоловіки сиділи в сідлі з такою грацією і поєднували переважну войовничість з елегантністю та делікатністю сучасних нравів.»²²

Крім кінної їзди, молодий шляхтич осягав таємниці володіння зброєю. З ранніх років шляхтич був навчений (як і його предки в колишні століття) вмінню «випробувати» спис - зброя важка, але смертельно ефективна в умілих руках. Саме через необхідність тривалого тренування (і наявності попередньо навченого коня) у Західній Європі згодом відмовилися від створення загонів списників, незважаючи на те, що весь час визнавався їхній потенціал.

Навчанням володінню списом служила так часто влаштована «погоня за кільцем», опис якої відомий завдяки текстам 1578 року, що збереглися:

«У всіх народів, у яких прекрасні і благородні звичаї були, цей звичай завжди зберігався, коли на великих прийомах, особливо при дворі славних монархів, придворні люди і різна молодь, влаштовували втіхи, роблячи це частіше для того, щоб тими дурницями навченість лицарському ремеслу друг перед другом продемонструвати, прекрасними вчинками, а також своєю відмінністю при дворі милість здобути. І що тих часів благородний звичай цей, до палацу всіх глядачів допускати, чинно збережений; вочевидь я вже при дворі короля Й[го] М[ос]ці Н.М.П. на з'їзді тому, на якому конкурс серед учасників мав бути великим, щоб прикрасити славне призначення Й[го] М[ос]ці П[ана] Яна Замойського (Jan Zamoyski), підканцлера коронного; завдяки Ї[х] М[ос]ці Панам братам рідним, дружині його Н[айсвітлішій] П[ані] Радзівілл з князів Оликських, перебуватиме придворних молодих людей чимало, які б скористалися участю в цих втіхах; дозволив [я] це з бажання і дозволу Й[го] М[ос]ці Короля [на] плацу для погоні за кільцем у Яздові на Господські очі наступного четверга. І що, ймовірно, придворні люди домовилися про те, що зберуться ті, які і заради себе, і для забави Й[го] М[ос]ці Короля, і для надання кожному бажання практикуватися і проявити себе, і, таким чином, для прикраси цього славного свята, добровільно цій втісі сприяти, як то опублікувати список і додати цим мотивації. Судді тієї благородної втіхи, тому і шляхетськими знаками, і призами будуть шанувати. Тобто наступним чином: перший приз отримає той, хто кільце найчастіше братиме; другий, - хто прийде на плац з найчудовішим задумом, і третій, - хто найбільш витончено підкине древко. І щоб усе йшло організовано, погоні тієї правила оголошуються.

1. Той, хто хоче гнати, має бути в належному вбранні; ніякою зброєю, яка могла б стати причиною переполоху і потривожити місце проведення втіхи, не може бути оснащений.
2. Прибувши на плац до позначеного місця гону, раз пройшовши кругом, він повинен спокійно стати в кінці, з якого має початися забіг.
3. Ніхто не може почати гон, перш ніж судді не дадуть відмашку.
4. Хто візьме кільце, пишеться йому за кожне ударів ...... 6.
5. Хто по верхньому краю кільця потрапить, ударів ........ 3.
6. Хто по нижньому краю, ударів ...................................... 2.
7. Хто по лівій чи правій стороні кільця, удар .................. 1.
8. Хто древком знесе мотузку, на якій висітиме кільце, всі удари втрачає, якщо такі до припущеної помилки набрав.
9. А якщо в нього їх не було, а потім однакову кількість ударів з кимось набрав, до перемоги ближче буде вже той, хто такої помилки не робив.
10. У кого зі стремена нога випаде під час гону, втрачає всі удари.
11. Хто оголить голову, втрачає всі удари.
12. У кого спис з рук випав, або в когось об землю зламався, або торкнувся, втрачає всі удари, після чого від участі зовсім усувається.
13. Хто з місця поскакав на півдорозі, через невдале розташування древка, коня зупинив, другий спроби не отримує, та й ця спроба ганьбить його ім'я.
14. Кожному можна гнати тим списом, який на плац приніс.

Варшава, 6 січня 1578.»²³

Тренування бойового коня, мабуть була завданням старших, до того ж проводилася під наглядом старших, тим не менше давала відчуття єднання з конем таким чином, що можна було воювати верхи, а не з коня, що є принциповою різницею для воїна. Тому ціни на елітних, навчених гусарських коней досягали запаморочливих висот²⁴.

Шляхтич, з юності пристосований атакувати зі списом у чітко позначену розмірами ціль (кільце), набуваючий досвід на різних турнірах і змаганнях, де з'являвся такий важливий елемент конкуренції, пізніше був у стані в битві, в галопі, під стресом цілити в голову супротивника (або його пупок) і це більш ніж 6-метровим списом²⁵. Він був навчений також володінню іншими видами древкового озброєння - пікою, рогатиною, що також було необхідно на полі бою. Практикувалися не лише прості шляхтичі, але також магнати та королівські діти.

Томаш Замойський (Tomasz Zamoyski), син гетьмана Яна Замойського, 11-ти років зроду, тренувався спеціально підготовленими для нього гусарськими списами ²⁶. Також і верховою їздою, як складовою довгого древкового озброєння, займався регулярно, щочетверг²⁷.

Вже 9-річний Богуслав Радзівіл (Bogusław Radziwiłł), відвідуючи свого дядька в Кейданах, вимагав у нього маленького списа, щоб він міг практикуватися в погоні за кільцем²⁸.

Про королевича Олександра, маленького сина Сигізмунда III Вази (Zygmunt III Waza), писали, що під час конкурсів («ігор») він умів:

«Як конем наїхати, як древко застосувати, -
Складається вужем та до кільца скаче»²⁹

Можна припустити, що численні турніри, змагання та форми суперництва молодих шляхтичів (але не тільки) мали спонукати їх до навчання, особливо через можливість покрасуватися своїм завзяттям, тобто звернути людські пороки (гарнославство) на користь Батьківщині.

Молодих шляхтичів вчили також стріляти, переважно з лука, а також з вогнепальної зброї, як для ведення бою, так і для полювання. Панцирні козаки мали у своїх рядах чудових лучників, а поляки були відомі по всій Європі, головним чином завдяки індивідуальним подвигам. Прикладом може бути піжонство лісовчиків^a під час переправи через Рейн, коли один із цих воїнів, стоячи на коні, вразив цілі на обох берегах річки, отримавши визнання імператорських солдатів. І під час битви при Тчеві (Tczew) 1627 року також можна знайти демонстрацію ефективності польського лучника:

«Один, теж зі шведів, посперечався з нашим, що стріла шишак не проб'є, але коли він і вдруге пробив, швед, переживаючи за талери, зник у натовпі, не стримавши своє слово.»³¹

Про Теодора Лацького (Teodor Lacki) писали, перераховуючи інші, крім стрільби з лука, «лицарські» здібності:

«муж серед багатьох народів великою доблестю відомий, у натягу лука важко, щоб міг знайти собі подібного, фехтувальник славний, великої твердості, борець материй і сміливий, вирушаючи в 1580 року з князем Слуцьким Семеоном в Італію, був головним при дворі.»³²

Іншим, надзвичайно важливим елементом лицарської підготовки була наука володіння холодною зброєю - спочатку пальцатами^b, навчальною зброєю, а потім сталевою зброєю. Молоді шляхтичі під наглядом свого батька, дядька чи діда вивчали основи бойових прийомів, які пізніше мали стати в нагоді у житті при захисті Вітчизни.

«нас вчили читати і писати потроху, їздити на коні і битися на пальцатах. Було мені не більше семи років, коли при карабелі^с, що збереглася досі, сідав на коня і, щоб практикуватися у володінні зброєю, щодня мав битися з Ясем, сином підстарости, на киях із закругленими краями.»³³

Прикладом може служити Міхал Старжевський (Michał Starzewski), який з раннього віку, аж до 13 років (до моменту смерті батька) пізнавав секрети бою на пальцях від видатного фехтувальника, яким був його батько³⁴.

Окрім володіння зброєю, також викладалася боротьба як невід'ємна частина лицарської підготовки, тому бойові навички були повними та всебічніми. Це було продовженням середньовічних лицарських способів виховання.

Навчання плавання було частиною лицарського виховання – Марек Собеський (Marek Sobieski), дід короля Яна, прославився, коли в обладунках переплив Віслу під Любешевом (Lubieszewo) 17 квітня 1577 року!³⁵

Тривале навчання призводило у багатьох випадках до надзвичайного рівня підготовки, який демонструє приклад Войцеха Ходзицького (Wojciech Chodzicki):

«[...] настільки лисою, хіба що на шиї волосся було, голова була, якою вибивав найміцніші двері, бив холопа в обладунки одягненого так, що той уседіти не міг, багато інших відважних умінь показував, у будинку Зборовських сховався»³⁶

У домашньому лицарському вихованні також мало велике значення формування особистості та свідомості – родового та патріотичного. Дітей навчали основам геральдики та генеалогії, щоб ті знали, звідки вони родом, ким є, хто їхня родина і яке місце вона посідає у своєму оточенні, щоб у цьому черпали гідність та силу. З цим питанням пов'язане і глибоке шанування предків, майже їхній культ, що має на меті як прославлення предків (і підкреслити значимість роду, з якого походить молодий шляхтич), так і прищеплення майбутньому лицарю почуття, що він принаймні повинен відповідати досягненням своїх предків. У цій справі також важлива була роль матерів, які виховують своїх дітей. Це добре видно по картині Валерія Еліаш-Радзіковського (Walery Eliasz-Radzikowski) «Теофіла Собеська з синами біля могили Жолкевського» („Teofila Sobieska z synami przed grobem Żółkiewskiego”)³⁷. На ній ми бачимо маленьких Яна та Марека Собеських, які разом зі своєю матір'ю Теофілою розглядають могилу свого прадіда, гетьмана Станіслава Жолкевського (Stanisław Żółkiewski). На могилі вибито напис: „Exoriare aliquis nostris ex ossibus ultor” - "нехай з праху нашого повстане месник". Часи Яна Собеського показали, що передбачення виповнилося, особливо на полях під Хотином та Віднем.

Домашня освіта також складалася з релігійного виховання:

«Коли дітей вчили їсти, спочатку перед годуванням їх вчили творити знак Святого Хреста, зображуючи власною рукою дитини цей знак на голові, грудях і плечах, а коли вони починали вимовляти слова, відразу ж вчили молитві, не дозволяючи торкатися ні до якої їжі, доки, принаймні, вона не була охрещена, а в ідеалі, поки хоч якусь частину молитви не вивчили напам'ять.»³⁸

Хоча наведена вище цитата відноситься до XVIII століття, вона також вірна і щодо більш ранніх віків.

Релігійне виховання, характерне для епохи, мало істотне значення в процесі формування характеру воїна, тому що глибока віра (незалежно від того католицька чи протестантська) зменшувала страх смерті і водночас створювала відчуття, що Вища Сила, Бог, стоїть за лицарем, який бореться за праву справу - і це давало воїнам силу, впевненість і рішучість - а це відбивалося на їхньому моральному стані, вирішальному факторі на полі битви³⁹. Крім того, це було пов'язано з ідеалом християнського лицаря, захисника Вітчизни.

Школа – це наступний етап лицарської підготовки (час навчання поза батьківським домом), там окрім розширення знань, тренували тіло у численних іграх на свіжому повітрі, але, перш за все, розвивали навичку бою пальцатами, найважливішу навичку польського шляхтича (за винятком верхової їзди), яка мала використовуватися для придбання спритності в бою улюбленою зброєю польського народу – шаблею⁴⁰.

Як писав французький придворний Яна III Собеського, Françoise Paulin Dalerac:

«[польська] шабля, довша, ніж турецька і важча, але набагато краще рубає. Це тому, що в ній гарне залізо, або ж тому, що в руці добре лежить. І тому поляки звикають до її тяжкості через постійне носіння обуха^d в руці, як їх щодня можна [бачити], щоб і руку, і кулак володінню шаблею привчити. Крім того, щоб добре навчитися поєдинкам, влаштовують часто тренування (exercitatio) практикуючись на киях, з якими молодь постійно експериментує. Майже весь час [можна] бачити на варшавських вулицях та інших міст, особливо там, де зібрано [королевський] двір, величезні ватаги маленьких дітей - підлітків та іншої молоді - як вони утворюють коло, щоб битися киями, закликаючи і тих, хто прогулюється, суаючи їм киї до рук, щоб вони теж показали себе, як їм заманеться. Така загальна поведінка в поєднанні з природною і взаємною ворожістю, яка існує між поляками і литвою, призвела до ганебного звичаю, якому Річ Посполита дозволяє собі виявлятися, чи то через якусь політику, чи то через безтурботність. [...] Під час сейму підлітки та інші слуги, які супроводжують панів (депутатів – Ю.Л.), збираються, кожні від своєї країни, і виходять у поле, заздалегідь давши знати про це звуками котлів та труб. Проходячи повз, забирають тих, кого хапають [зустрічаючи] на вулицях і вербують їх у своє коло. Там доти, доки кров не проллється, хоч тільки киями, влаштовують поєдинки, по плацах розшукуючи один одного, у найближчих будинках шукаючи. Після цього повертаються до міста як якась регулярна армія. І це відбувається майже щодня, коли партії обирають собі маршалка. Це є незаперечною [обов'язковою] повинністю, на кожному конгресі [зборі] таких людей [...] Цей маршалок кожного кола [зібрання] спершу має провести багато боїв. Тому що він, щоб бути обраним маршалком, має здолати всіх своїх конкурентів. Тому ненависть і прагнення перемоги ці кола зробили дуже небезпечними, оскільки почали носити на коло пістолети. А в 1669 року [...] знадобилося відправити на них армію королівської гвардії, щоб розігнати цей зброд [...]»⁴¹

Приклад бою на пальцатах можна побачити на картині Мартіно Альтомонте (Martino Altomonte) «Виборний сейм 1697 року» („Sejm elekcyjny 1697 roku”)⁴². Два молоді шляхтичі, в принципі діти, під наглядом дорослого, б'ються на дерев'яних киях - пальцатах.

Наступна цитата XVII століття стосується учнів єзуїтського колегіуму у Каліші:

«[...] зовсім не йдеться про звичайни гам, крики молоді в перервах між уроками, бої на популярних тоді пальцатах або поєдинки на киях [...]»⁴³

Як наш безцінний Енджей Кітович (Jędrzej Kitowicz) описує середину XVIII століття:

«Другою розвагою під час відпочинку [вільне від шкільних уроків] були киї, звані пальцатами, у поєдинках на яких учні зустрічалися один проти одного два на два [парами]. Це заняття було найнеобхідніше особливо шляхетському стану, як наставляющее молодь майстерному застосуванню шаблі у свій час, як наші предки багато разів доводили на войнах. Справді, варто було бачити, коли двоє добиралися до пальцатів, билися до знемоги, і так майстерно справлялися зі своїм пальцатом, відбиваючись з усіх боків і в той же час виснажуючи взаємно один одного лихослів'ям, що ні той ні інший ні в морду, ні в голову, ні з боків один одного не могли дістати. І були такі майстри, що вже тренували та навчали інших. Траплялося й серед молодших професорів, як єзуїтів, так і піарів, були такі, що билися на киях. Ті пальцаті тоді найчастіше використовувалися не тільки на відпочинку, але навіть у самих школах, поки не наставав час лекцій. Якщо хтось із студентів був несміливим, що не наважувався стати проти іншого з пальцатом, йому доводилося багато вистраждати від переслідування та глузувань усієї школи, а іноді й шишок на лобі або рубців на спині назбирати.»⁴⁴

Бої на пальцатах були нормальним заняттям, чи то в Colegium Nobilium, заснованому Станіславом Конарським (Stanisław Konarski) у 1740 році або в Лицарській школі, заснованій королем Станіславом Августом Понятовським (Stanisław August Poniatowski) у 1764 році⁴⁵.

Едукаційна комісія (у другій половині XVIII століття) запровадила новаторське положення, яке мало стати обов'язковим по всій країні. Бій на пальцатах, як підготовка до наступної науки володіння шаблею, мав стати обов'язковим для всіх учнів на рівні середньої освіти⁴⁶.

Для частини молоді, що переросла, яка вже закінчила етап шкільної освіти, подальше навчання лицарів проходило або через дуже популярні в XVI і першій половині XVII століття подорожі закордон (де, на додаток до вивчення світу, розширення знань і набуття «витонченості», багато шляхтичів розвивали свої навички бою) чи через практичний досвід поля бою.

Прикладом закордонних поїздок, під час яких шляхетська молодь часто зупинялася при дворах правителів чи аристократів, де проводилися численні турніри, змагання чи інші свята, і де можна було як перевірити свої навички, так і придбати нові, є подорож Яна з Тенчина.

«Цей самий Ян, граф каштелян войницький, син Анджея, каштеляна краківського, раніше був зброєносцем у імператора Фердинанда. Пізніше, бажаючи побачити hominium mores [хороші манери], вирушив у подорож, маючи імператорські листи королям та князям різних країн, до Папи, до іспанського, французького короля, до англійської королеви, короля португальського і до багатьох інших князів, при дворі кожного удача супроводжувала йому в гонах, турнірах і т.д. ...»⁴⁷

Як і ротмістр Анджей Зборовський (Andrzej Zborowski):

«З юних років своїх в Італії, в неаполітанському королівстві, серед людей лицарських отирався.»⁴⁸

Подібним чином і Миколай Радзівілл Чорний (Mikołaj Radziwiłł Czarny):

«У підлітковому віці послав його [батько] за кордон, щоб серед тамтешніх народів набрався добрих манер. Об'їздивши майже всю Європу, повернувся на батьківщину мужаючим юнаком. Несподівано швидко викликав захоплення всього лицарського стану і королівського двору і у верховій їзді, і в метанні списа, і в стрільбі з лука по колу, окресленому на стіні, і незабаром перевершив своїх однолітків настільки, що навіть майстри могли йому позаздрити.» ⁴⁹

Миколай Радзівілл Сирітка (Mikołaj Radziwiłł Sierotka) у молодості відвідав майже весь континент:

«Будучи юнаком рухомим бажанням дізнатися, які землі та які народи знаходяться за межами Сарматії, об'їхав усю Європу.»⁵⁰

Про закордонні вояжі та лицарську підготовку Яна Баптиста Тенчинського (Jan Baptysta Tęczyński) відомо з вірша, який йому присвятив сам Ян Кохановський (Jan Kochanowski):

«[...] і в свої роки
Досить молоді, частину світу чималу обійшли,
Віддавшись справі королів великих,
Хоча ще для війни не підросли,
Серед полків французького монарха йшли»⁵¹

Крім поїздок за кордон, деякі юнаки здобували лицарську освіту певною мірою «на практиці», тренуючись під наглядом славних воєначальників і воїнів, беручи участь у військових походах і самовіддано захищаючи свою Батьківщину. Згідно з джерелами, Миколай Фірлей (Mikołaj Firlej):

«По-перше, коли він був юнаком, батьки відправили його на Поділля, щоб підготуватися там до військової служби. Осягав зерна військового мистецтва під керівництвом того великого мужа Анджея Одровонжа (Andrzej Odrowąż). Тоді як інші навички можуть бути набуті шляхом тренувань та навчання, то військовим мистецтвом можна опанувати лише через досвід. Тіло тоді стає сильним, що виносить труднощі, готовим переносити спеку і холод і, що найважливіше, набуває солдатських навичок.»⁵²

Миколай Радзівілл Рудий (Mikołaj Radziwiłł Rudy) розвивав бойові навички під наглядом батька:

«Ще юнаком, служив під командуванням свого батька, Юрія, привчаючи себе до активної та повної труднощів життя.»⁵³

А Миколай Тальвош (Mikołaj Talwosz) вирушив на війну з московитами, будучи ще зовсім молодою людиною:

«Як чоловік сильний духом у підлітковому віці, додавши собі років, вступив до армії Романа Сангушки (Roman Sanguszka) за часів московських воєн.»⁵⁴

Ґрунтовно підготовлені, навчені по-лицарськи, сильні, загартовані воїни були здатні на дивовижні вчинки. Не лише в битвах, згаданих вище, а й в індивідуальних публічних виступах, де майстерність польських воїнів була найкраща. Досягнення деяких випадкових перехожих уводили у ступор. Анджей Модлішевський (Andrzej Modliszewski) вражав винятковим володінням гострою шаблею:

«Анджей був писарем у королеви угорської, Габріель коморником, був той муж славним і фехтувальником видатним, такий руки був розважливий, що зрізав дрібну монету з голови хлопчика, не потривоживши ні волосся.»⁵⁵

Прокіп Сенявський (Prokop Sieniawski) славився неймовірною фізичною силою і швидкістю шабельних ударів:

«Прокіп із Гранова Сенявський, надвірний маршалок при Сигізмунді III, екіпаж із шісткою коней клусом зупинив. Одним ударом шаблі коня чи вола посередині тіла на дві половини розтинав.»⁵⁶

Подібним чином Томаш Олендзький (Tomasz Olędzki):

«Томаш Олендзький, каштелян із Закрочима, п'ять дукатів битих, один на одного складених, шаблею перерубував.»⁵⁷

Сам коронний гетьман Станіслав Конецпольський (Stanisław Koniecpolski) отримав прізвисько «Націнач» (Нарізчик) завдяки своїм навичкам фехтування. Доказав їх, між іншим, 17 серпня 1627 року під Тчевом, коли був оточений 6 (!) кірасирами шведської армії в повній броні (ймовірно в т.зв. ¾ обладунках), маючи тільки шаблю в руці, без шкоди здоров'ю зміг вирватися з пастки і приєднатися до своїх військ⁵⁸. Втім, Конецпольський у тій битві також втратив коня і якийсь час у хаосі кавалерійської битви бився пішшю, але завдяки добротній підготовці⁵⁹ і з цього скрутного становища вийшов переможцем⁶⁰.

Прикладом використання неординарних здібностей у бою є досягнення Войцеха Падневського (Wojciech Padniewski):

«Войцех Падневський, який у битві на Валахії одним махом корда відрубив турку голову з рукою до пахви.»⁶¹

Нарешті, знаменита сутичка польського молодця з 40 (!) німецькими ландскнехтами, яка була відзначена Бартошем Папроцьким і надовго прославила Вацлава Янковського (Wacław Jankowski):

«[...] який у справах своїх пасвальських, у Ковно з німецькими кнехтами посварився, числом за сорок, мужньо захищаючись, кожного з них поранив. А коли на нього подали скаргу королю, що загрожувала повішенням, мовляв він у короля під боком так багато народу поранив, проте ж, що з дому був впливового, до того ж молодий був тоді, багато панів заступилися за нього. Коли там Вагер (Wager) поставав перед королем, побачивши Янковського, на якого перед тим скаржився за своїх кнехтів, сказав: "І цей молодик тих негідників посік? […] Очевидніше, милостивий королю, дати повісити тих, що дали цьому молокососу себе ганебно поранити, і навіть у тому разі, якби цей доброчесний юнак не підлягав покаранню." Після чого його було безперешкодно відпущено.»⁶²

Картина лицарського виховання у Речі Посполитої була б не повною, якщо її обмежити лише чоловіками. Не раз і не два польські наречені проходили важку підготовку і набували надзвичайної майстерності у бойових мистецтвах. Звичайно, це було не таке поширене явище, як військова підготовка нащадків чоловічої статі, але воно існувало, особливо в сім'ях з усталеними військовими традиціями або в регіонах країни, особливо підданих ризику ворожого вторгнення. У «Придворному» („Dworzanin”) Лукаша Гурницького (Łukasz Górnicki) Криський каже:

«Однак я знав жінок, і є ще такі, які з мечем і зі списом так само добре вміють обходитися, як чоловік який; до того ж на коня хвацько сісти, добре ним керувати, ні в чому не поступляться жодному вершнику. Про мисливиць не згадую, бо їх повно у Польщі.»⁶³

Владислав Лозінський (Władysław Łoziński) у феноменальній книзі «Польське життя у минулі століття» („Życie polskie w dawnych wiekach”) наводить симптоматичний анекдот. Так ось, коли король Владислав IV у 1638 році в поїздці на води гостював при імператорському дворі у Відні, і там була влаштована стрілянина в щит на призи, за три найточніші стріли забрали нагороди три польки зі світи королеви: дружина каштеляна сандомерського Казановська (Kazanowska), дружина воєводи ленчицького Лещинська (Leszczyńska) та дівчина Лукреція Гульденштерн (Lukrecja Guldensztern), яка пізніше стала дружиною старости варшавського Грибовської (Grzybowska)⁶⁴.

Також відома була дочка воєводи Олена Огінська (Helena Ogińska), яка руками ламала підкови⁶⁵, так що ні в чому не поступалася досягненню короля Августа II Сильного, який, між іншим, і отримав прізвисько саме за ламання підків руками.

Нарешті, слід згадати знамениту Теофілу Хмелецьку (Teofila Chmielecka), прикордонну вовчицю, дружину не менш знаменитого Стефана Хмелецького (Stefan Chmielecki), переможця татар. Вірний супутник чоловіка, що розділяла з ним труднощі походів, часто командувала загонами, контролювала розвідку і, як відомо, їздила верхи, як козак, стріляла з ручниці немов рейтар. Але й з шаблею була гарна, хоча це відомо через побутовий скандал, коли шляхтянці у служінні, підозрюваній у любовній пристрасті до її чоловіка, одним ударом відрубила ніс і кинула собакам на поїдання⁶⁶. Татари неодноразово влаштовували засідки тільки на Теофілу, але їм ніколи не вдавалося не тільки зловити її, а й навіть поранити. Їй навіть довелося викрасти кохану свого сина (здійснити старопольський рапт^e) з-під опіки батька майбутньої нареченої, що противився їхньому союзу⁶⁷.

Анна Дорота Хржановська (Anna Dorota Chrzanowska), героїчна дружина коменданта замку в Трембовлі, також заслуговує на згадку. Міщанка, після перемоги разом із чоловіком нобілітована, підтримувала його всіма силами, керувала всією обороною, яку сам король Ян III Собеський довірив Самуїлу Хржановському (Samuel Chrzanowski). Завдяки своєму відношенню запобігла зростанню капітулянських настроїв серед частини обороняючихся. Нарешті, у моменти крайньої необхідності, за відсутності достатньої кількості солдатів, сама брала участь у битвах. Зі зброєю в руках здійснювала вилазки на турецькі шанці, брала особисту участь у сутичках із супротивником⁶⁸.

На жаль, у ХІХ столітті в результаті окупації інститут лицарської підготовки припинив існування. Навчання пальцатам у школах було заборонено, після повстань репресії раз-по-раз прямували в основному проти шляхти, поле битви змінювалося. Тренування військового характеру поступово відмирали. І навіть під час наполеонівських воєн польські солдати, що боролися в рядах Великої Армії, вважалися фізично найсильнішими воїнами – як, втім, найціннішими, про що свідчать слова французького імператора в 1812 році:

Як багато поляків залишилося з тобою, князь? - запитав імператор, - «Близько 800», - була відповідь; «800 поляків», - додав зі жвавістю та приємною впевненістю Наполеон: «Значить це не менше 8 000 відважних!»⁶⁹

Однак уже в середині XIX століття поляки втрачають свою перевагу (за віками відпрацьованого виховання «по-лицарськи») у фізичній підготовці та виучці над іншими народами. Проти політики, яку проводили окупаційні режими, робилися різні способи протидії.

У 1867 році у Львові було засновано Польське гімнастичне товариство «Сокіл» („Sokół”) (на зразок чеського), яке в дусі сучасних педагогічних методів та патріотизму розгорнуло всебічну діяльність з розвитку молоді, особливо в галузі фізичної (гімнастичної) та патріотичної підготовки. На жаль, було неможливо відродити уроки на пальцатах або шабельного бою (тільки кілька вправ з піком⁷⁰, косою⁷¹, штиком⁷² та булавами⁷³).

Пізніше з'явилося харцерство, яке було частиною скаутського руху, яке також через різні ігри, забави та доручення, а також виховні та освітні заходи, навчало дітей та молодь патріотизму та загальної фізичної підготовки, а також винахідливості, але «класичні» лицарські вправи, що розвивають бойові навички, вже були відсутні.

Лише з 1981 року⁷⁴ магістр⁷⁵ Збігнєв Савицький (Zbigniew Sawicki) у рамках роботи Signum Polonicum розробляє та відтворює давньопольські зразки лицарської підготовки з особливим упором на бої з пальцатами, шаблями, піками, верхову їзду разом зі стрільбою з лука та патріотичне виховання, а також гімнастичну підготовку.

Лицарська підготовка була важливим елементом виховання молодого шляхтича у XVI-XVII століттях, як, втім, і попередні століття, а також у XVIII столітті. Всебічне, не нав'язане зверху на державному рівні, але напрочуд однакове, незалежно від часу чи регіону Речі Посполитої. Завдяки багаторічній роботі, увібрані в ранньому віці зразки лицарства дозволяли досягати неймовірних результатів на полях битв як індивідуально, так і колективно.

Вчилися шанувати своє походження та обов'язки громадянина, який зі свідомістю відповідальності за країну був готовий покласти на терези своє життя. Проте якісна «бойова» підготовка та навички, набуті за ці роки, дозволяли шляхтичу, як правило, переможно долати випробування, які приготувала йому доля на важкому шляху служіння Батьківщині. Тому польська шляхта цілком справедливо до XVIII століття називалася "лицарством". Лицарями-захисниками Вітчизни, загартованими, сильними і добре навченими воїнами, які в процесі тривалого навчання набували навичок і духу, які дозволяли їм виконувати свій обов'язок.

Kuba Pokojski, szablaipiorem.pl