Вже наприкінці XIV століття татари зустрічалися в Литві як постійні мешканці. Уявляли вони собою чітко окреслений етнографічний острів, без будь-якого безпосереднього зв'язку, без будь-яких відносин з материнським ядром татарського племені, що займає Заволзькі і Чорноморські степи. Як вони дісталися Литви, коли і як вони відокремилися від основного ствола і опинилися в далекому північно-західному краї? Хіба не дивно, що країна, яка не відчула на собі потрясшого в першій половині XIII століття всю Русь жахливого татарського погрому, яка не зазнала сили та жаху татарських навал, яка, можна сказати, ніколи не чула про татар і ніколи їх не бачила, раптово стає місцем їхнього поселення і при цьому в досить значній кількості. Прибульці так сильно закріпилися в межах Литви, що, незважаючи на дуже мінливі шляхи своєї політичної долі, вони залишаються тут і донині, зберігаючи свій тип, свою релігію, певною мірою і традиції, хоча рідна мова, порядки та звичаї давно вже забули. В оточенні етнографічного моря чужої слов'янської та балтської раси литовські татари, які називають себе «муслімами», не розчиняючись, однак, у цьому морі, утворюють, як було сказано, етнографічний острів, що виступає серед його хвиль протягом п'яти століть. Така величезна їх енергія мимоволі привертає увагу етнографа-дослідника, і з цієї, перш за все, суто наукової точки зору, литовські татари заслуговують на спеціальне дослідження.

Так, з першого погляду вдається помітити, що в литовській державі татари з самого початку, а пізніше - після того, як Литва приєдналася до Польщі, в польсько-литовській державі, були привілейованим елементом суспільства, оскільки були майже зрівняні у правах із правлячим класом цих країн, тобто з боярами та шляхтою. Це пояснюється тим, що вони вважали себе гостями, не виявляли жодних претензій і прагнень до політичної незалежності і не грали якоїсь виняткової ролі, і тому уряди, які мали багато проблем з русинським питанням, а потім з єврейським та дисидентським, бачили в татарах надійний і вірний елемент, і з цієї причини не позбавляли їх у загальному (крім кількох випадків) своєї довіри та прихильності, надаючи їм різні права та свободи. З вказаних причин ця невелика етнічна група становить також значний інтерес і для історика, будучи дуже цікавим додатковим дослідницьким матеріалом з історії Литви та Польщі.

Звичайно, литовські татари, що становлять такий цікавий об'єкт для етнографічних та історичних досліджень польських учених, мають пробудити не менший інтерес і на мусульманському Сході, оскільки є його плоттю від плоті та кров'ю від крові, чию зберегли віру, і з яким, як свідчить історія, постійно зберігали духовний контакт. Адже навіть у нашу епоху на чолі зусиль, спрямованих на відродження мусульманських держав на руїнах російського царизму, Криму та Азербайджану, перші ролі зайняли саме литовські мусульмани, які власною кров'ю скріпили свої славні помисли, як, наприклад, генерал Сулькевич, перший глава Республіки Крим.

Перше знайомство Литви з татарами слід зарахувати до часів великого князя Гедиміна. Цей правитель, розширивши межі своєї держави з приєднанням розташованої далеко на півдні Волині, вступив у прямий дотик з племенами, що заселяють Чорноморські степи та входять до складу Золотої Орди. Племена ці часто нападали на південні кордони його держави, брали жителів у ясир, і – навпаки, інша сторона платила їм "тою самою монетою", і так само брала невільника, якого селила на споконвічно литовських землях.

Однак це були незначні прикордонні суперечки. Гедимін, розумний політик, ухилявся від рішучих дій і навіть домагався дружби та згоди з тоді могутньою Ордою та її ханом Узбеком. Хоча хараджа не платив, намагався зблизитись з татарами і навіть неодноразово запрошував їх брати участь у своїх військових походах. Так, наприклад, в одній із битв з тевтонськими лицарями в 1319 році, як пише відомий історик Коялович у своїй Історії Литви (том I, стор. 248), брали участь і татари, що навіть займали в бойовій побудові одну із передових позицій.

Безперечно, деякі з цих союзників після закінчення кампанії залишилися в Литві і в нагороду за заслуги отримали довічне право на землю. Оскільки це були одиниці, то вони швидко розчинялися в місцевому населенні, про що свідчить ціла низка прізвищ, які визнаються вже в середині XIV століття за литовсько-русинські, що мають проте в самому звучанні безперечно східне коріння (напр., Акшак, Берендей, Кирдій, Киркор, Корсак і т.д.). Мабуть, цих емігрантів було чимало, оскільки звернули на себе увагу францисканина Лукаса Ваддінга (Lucas Wadding), який, описуючи в 1322 році в своїх «Annales» (том I, стор. 459) населення Литви зазначив, що «на Литві є скіфи, прибульці з землі якогось хана, які в молитвах використовують азіатську мову».

За часів наступних правителів історія неодноразово згадує татар як доблесних союзників Литви, які брали участь у битвах останньої з її сусідами. Під час походу Кейстута в 1350 році проти польського короля Казимира Великого в суперечці за Волинь і Червону Русь вони беруть участь, як пише Т. Нарбутт у своїй роботі Dzieje starożytne Narodu Litewskiego (т. VIII, стор 246), як загін, посланий на допомогу ханом Джамбеком. Ольгерд, висуваючись у 1362 році на завоювання Поділля, мав, як пише історик Литви Стрийковський, у своїх рядах дружину, що складається з тих татар, які влаштувалися в Литві за часів Гедиміна. Мабуть, це була стабільна і надійна сила, оскільки великий князь не побоявся взяти їх із собою у похід проти побратимів, які тоді володіли Поділлям. За часів правління Ягайли в литовській державі з'явилося багато біженців з армії хана Мамая, розгромленого на Куликовому полі великим князем Московським Димитрієм Донським, серед яких були син Мамая Мансур-Кіят і онук Лекса, протопласти знатного роду князів Глинських, які згодом відіграли значну роль в історії Литви та Москви. Рік 1386, коли Ягайло здійснював хрещення у всій своїй державі, через обставини поставив мусульманських поселенців перед вибором: або повертатися за Волгу в Орду, або ставати християнами. Перший варіант їх не спокушав: в Орді за хана Тохтамиша почалися вже внутрішні чвари, і це вже було покоління, що виросло в Литві, народжене в основному від матерів русинок-християнок, і яке, звичайно ж, не могло бути прийняте ревним релігійним прозелітизмом, при тому що стосунків з Ордою воно вже не підтримувало і відчувало себе там чужим... Тому вони стали християнами, як здебільшого їх матері та бабусі, грецького обряду. Таким чином, усі татари, які оселилися у Литві у 1316-1386 роках, перші, так би мовити, піонери татарської еміграції на литовські землі, повністю розчинилися у масі місцевого населення, втративши всі свої риси. Втім, це звичайна доля піонерів і, якщо вони згадані тут, то тільки з почуття обов'язку історика.

Та татарська еміграція, сліди якої залишилися донині, відбулася під час правління Литві великого князя Вітовта. Внаслідок постійних внутрішніх конфліктів у Золотій Орді, які її сильно послабили, досить значна чисельність татар добровільно іммігрувала до держави Вітовта, а той великий монарх брав їх на службу при дворі, наділяв землею і користуючись тим, що Алькоран не забороняв мусульманам вступати в шлюбні союзи з християнками, з природженою толерантністю одружив їх на литвинках, долаючи опір духовенства навіть у тих випадках, коли діти, які народилися від таких шлюбів, виховувалися у вірі батьків, а не матерів (порівняйте J. Jaroszewicz «Obraz Litwy» частина II, виноска 55).

Велику кількість ногайських татар Вітовт узяв у полон під час експедиції 1397 року проти Тимур-Кутлуга, князя ногайського, який змістив з трону союзника Вітовта хана Тохтамиша. Тоді вигнаний цар Кіпчацький зі своєю родиною, усім своїм двором та майном сховався в Києві, благаючи про допомогу. Експедиція пройшла вдало. Частина полонених була відправлена Ягайлі до Польщі, де негайно, за словами польського історика Длугоша, була охрещена; іншу частину, Вітовт поселив головним чином на околицях Тракая і Вільна на річці Ваці (Вака), надавши їм повну свободу віросповідання і право підданства, ніж, з одного боку, набував у тому особі вірних прибічників, готових завжди служити йому душею і тілом, з іншого - готував ґрунт для подальшої імміграції татар, які, почувши, що їхні співвітчизники живуть у Литві, як у себе вдома, маючи права та привілеї, зберігаючи свою мову, віру та звичаї, у подальшому добровільно переходили на службу великим князям литовським. Так, наприклад, коли в 1410 році настала година вирішального з'ясування відносин об'єднаних Польщі та Литви із заклятим ворогом, Тевтонським орденом, і обидві сторони шукали всюди союзників, Вітовт звернувся за допомогою до хана Тимура, який послав на допомогу кілька тисяч ординців під проводом князя Джелал ад-Діна, старшого сина хана Тохтамиша. Це військо брало участь у пам'ятній битві під Грюнвальдом, в якій, як відомо, була зруйнована могутність Тевтонського ордена. Щедро обдарований ад-Дін з багатою здобиччю по закінченні битви повернувся в Орду, проте частина його воїнів, що складає в основному колір татарського лицарства - князі, беги, мирзи та улани, залишилася в Литві, отримавши розкішні земельні наділи в наднеманських околицях біля Гродна і Вільна, із зобов'язанням нести військову службу.

Поселені на Литві Вітовтом татари спочатку розділилися на три класи – вищий клас утворила та аристократія, яка прибула з Джелал ад-Діном; вона вважала себе нащадками турків-сельджуків і дивилася зверхньо на нижчі класи, як і різні чорноморські орди; а, наприклад, один із її представників безіменний литовський татарин, автор датованого 1558 роком твору під назвою «Risalej tatari Lech» ("Трактат про польських татар"), в якому надав звіт про становище литовських татар зятю султана Сулеймана, написав: «ми дагестанського племені, ми також не кочуємо в палатках, і не хитаємося степами...» Другий клас утворили прості солдати заволжанського походження, що служили в хоругвах тих князів, мирз і бегів, які в 1410 оселилися в Литві. І вони мали наділи землі, але не настільки значними, як перший клас, але й значимість їх була меншою. До третього класу належали не татари, а ті ногайці, поселені Вітовтом на річці Ваці в 1397 році, що спочатку відрізнялися від тих двох класів за типом, мовою та одягом, а частково і заняттями - оскільки не всі з них отримали землю, то були змушені зайнятися торгівлею та ремеслами. Однак згодом усі ці відмінності поступово стерлися і сьогодні нащадки аристократів та шарашків становлять уже одну єдину групу, в якій, згідно з недавніми науковими дослідженнями, етнографічних відмінностей немає.

Так сталося перше заселення татарами Литви, нащадки яких не змішалися з місцевим населенням і зберегли свою ідентичність. Ця імміграція була найчисленнішою і стала власне основою всієї татарської громади Литви. Про це пише вже згаданий автор звіту «Risalej tatari Lech»: «більшість сімей» нашого роду оселилися тут за часів еміра Тимура; король Ляський попросив у нього підкріплення проти своїх ворогів, внаслідок чого емір відправив кілька тисяч свого відважного війська, і коли вони здобули перемогу, залишилися на прохання короля у його володіннях, були обсипані всіма знаками королівських милостей, як то: земельними володіннями, пишними каптанами та багатствами. А ім'я того короля, який був свого роду опорою, що підтримує іслам у країнах гяурів, - Віттад, і пам'ять про нього збереглася донині, оскільки щорічно відзначається день, присвячений виключно пам'яті цього короля».

Після смерті Вітовта наймолодший із братів Ягайло, Свидригайло, хотів розірвати союз Литви з Польщею, підняв прапор повстання проти свого брата і почав шукати допомоги у заволзькій державі. Золота Орда надіслала багатотисячну допомогу під проводом царевича Ахмата, однак той, розібравшись в обстановці на місці, не захотів допомагати бунтівнику і узурпатору і в 1432 році з усім своїм формуванням перейшов на постійну службу до ставленика Ягайли на великокнязівський престол. Татари армії Ахмата отримали за усталеною традицією земельні наділи і гроші і поповнили перший і другий клас литовських мусульман, а організаційне побудова війська, згідно з яким воно ділилося на вісім кінних хоругв зі старійшинами (хорунжими, маршалками та отаманами) на чолі, збереглося з тих як незмінну татарську військову структуру, що об'єднує всіх татар - як добровільно прибулих у давнину, так і тих, хто був полонений і взятий на поруки їхніми родичами. Протягом XV століття число мусульман продовжувало зростати, оскільки кожна внутрішня усобиця в татарських землях призводила до нової хвилі еміграції. За часів правління Казимира Ягеллончика, в період розпаду Кіпчака на питомі Казанське, Астраханське і Кримське ханства і хвилювань, що виникли внаслідок цього, в Литві з'явилася велика кількість біженців із-за Волги. Серед них був і Шихмат із усією родиною, згодом останній кіпчацький хан. Також, власне, як і розлад, що виник у Криму після смерті хана Хаджі-Ґерая між його шістьма синами, викликав появу в Литві великої кількості кримських татар із царевичами Нур-Девлетом та Хайдаром на чолі, які шукали притулку від свого жорстокого брата Менглі-Ґерая.

У 1506 році кілька кримських татар після битви під Клецком захопив князь Міхал Глинський і розселив у різних містечках на Поліссі. Те саме зробив із полоненими у 1508 році під Вишневцем князь Костянтин Острозький, який поселив їх у своєму родовому Острозі на Волині. Ці невільники, взяті на поруки одноплемінниками, що вже влаштувалися на Литві, отримували свободу і право служити виключно за жолд, що давало їм певні особисті привілеї.

А які привілеї мали прийшли та добровільно осілі татари? - спитає хтось...

Так от, кожен муслім значущого роду і «шляхетної крові» як правило отримував у довічно володіння великокнязівську землю (пізніше королівську - "крулевщизну"), ставав підданим монарха і отримував звання "татарин господарський" (менш значущі татари, жили в містах приватних земельних володіннях, що носили відповідні назви, наприклад, «татарин мінський, клецький, пунський» і т.п., «татарин князя Радзівіла, князя Глинського» і т.д.). Такий господарський татарин насамперед намагався здобути право боярства ( пізніше – шляхетства), наскільки рід його був відомий у Литві за взаємини з Кипчаком чи Кримом, настільки було легше отримати це право шляхом спеціального розпорядження чи підтвердження монарха із зазначенням становища роду в старшинстві татарських родів у Литві. Часто навіть цього не потрібно - все вирішувалося само собою, і татарський поселенець відразу набував відповідного становища і визнання на своїй новій батьківщині і серед одноплемінників. Однак іноді необхідно було пройти легітимацію перед комісією, до складу якої входили представники найвидатніших татарських родів, призначених монархом. Потім, отримавши право шляхетства, поселенець намагався отримати якийсь земельний наділ на правах вічного володіння ("право вічисте") із зобов'язанням постійної військової служби власним коштом. Такі пожалування нащадки одержувача прагнули після його смерті для впевненості закріпити шляхом нового монаршого підтвердження. Це прагнення переслідувало глибшу мету. А саме, згідно з литовським земельним правом «господарські татари» могли лише володіти і використовувати надане ним "на вічність" майно, але не могли розпоряджатися ним без особливого монаршого дозволу на правах власника (тобто - продавати, дарувати, закладати, обмінювати і т.п.). Так от, намагаючись отримати цілу серію монарших підтверджень, мусліми створювали собі якусь основу для обходу цього права, для можливості у разі порушення застосування принципу давності, що трактується як ними, так і всім тодішнім суспільством, необхідно визнати, досить непослідовно. Наприкінці XV - початку XVI століття почався масовий продаж та передача в заставу таких "вічних оренд", часто з монаршого дозволу, а ще частіше - без... Монархи неодноразово це опротестовували, протестували, проте, як це видно з тодішніх офіційних актів, слабко і без ентузіазму. Що ж до суспільства загалом, то воно, не заглиблюючись у юридичні тонкощі, зовсім не реагувало на такі протизаконні дії. Для співвітчизників муслім шляхетської крові, що живе багато поколінь на шматку землі і, більше того, що має цілий ряд підтверджень на цю землю, був її законним власником і міг робити з нею що завгодно. А коли під час підйому у XVI столітті економічного і колонізаційного руху ще вдавалося комусь зробити вигідну торговельну угоду з купівлею землі, перемогу отримував особистий інтерес і часто грав вирішальну роль у цьому питанні. Так само купувалися у татар і їх ленні землі, не дивлячись ні на будь-які протести, права та обмеження, а тому за отримані гроші вони могли, будучи зрівняними у правах зі шляхтою, купувати дорогу куплену нерухомість у власність, тому багато хто з них незабаром стали володарями навіть великих володінь на повному праві власності. А коли настав 1569 рік, рік Люблінської унії, що остаточно зрівнює у всіх правах та привілеях шляхту Польщі та Литви, а тому визнає всю земельну нерухомість у Литві, що перебуває у володінні і придбану будь-коли раніше і будь-яким способом, наслідуваним, вічної та недоторканної, татарська шляхта виявила себе власниками значних володінь, якими могла вже розпоряджатися без будь-яких обмежень, і отримала право на володіння підданими, які до цього працювали на ленних землях і були, власне, підданими короля . Так королівські землі поступово перейшли до рук муслімів. Більше того, останні були звільнені, подібно до польської шляхти від повинностей, зборів і податків (за винятком обов'язкового для всіх ланового по 2 гроші з лану), отримали право на будівництво мечетей на своїх землях та утримання при них мулл та духовних громад, як і татарських шкіл. Хоча вони й були зобов'язані нести, як і раніше, військову службу, характер цієї служби повністю змінився: вона не виконувалася більше з позиції «підданих господарських» і васалів, а з позиції захисту кордонів Найяснішої Речі Посполитої за гостинність, хліб та права, які давала своїм вільним обивателям мусульманської віри. При цьому у військовій області литовські татари користувалися повним самоврядуванням: у них були свої полки і боролися вони під командуванням своїх власних командирів, при цьому слід додати, що всіма вищезгаданими правами та привілеями користувалися представники не лише першого класу муслімів, які несли військову службу за зобов'язаннями земельного володіння, а й особи, які стосуються другого і третього класу, а це означає дрібні хлібороби і городяни, якщо вони хотіли служити за жолд. У цьому випадку вони звільнялися від поголовного та інших повинностей, якими не була обтяжена шляхта, і за ними визнавали гідність роду та заслуги, як і за титульною шляхтою, а найдостойніших шанували, хоч навіть і не осілих, довічним хорунством.

XVI століття є періодом найбільшої чисельності литовських татар. За загальним визнанням, цифра 200 000, наведена автором «Risalej tatari Lech», як чисельність муслімів у середині названого століття, є завищеною, що буде обґрунтовано нижче; втім жило їх тоді в польській державі кілька десятків тисяч, вірних і відданих вітчизні, що притулила їх, за бажанням, без примусу, що служили їй у воєнний час, лише за покликом своєї шляхетської крові, що тече в їхніх жилах, а в мирну годину чесно працювали на найскромніших наділах. У свою чергу Річ Посполита, «враховуючи (відповідно до тексту тогочасних привілеїв) їхні прихильні, працьовиті та відважні лицарські заслуги та зразкові громадянські чесноти», зрівняла їх зі шляхтою у соціальних, правових та цивільних відносинах, відмовляючи їм у політичних правах шляхти, тобто у засіданнях на сеймах і сеймиках і обіймання посад, відповідних лицарському стану, як, втім, відмовляла в цьому і шляхті інших вірувань, і тільки їх релігія становила відмінність між литовсько-польськими татарами і шляхтою польською: втім одяг, мова, звичаї, почуття, спосіб життя та спосіб мислення завжди були загальними.

В останній чверті XVI століття, в епоху католицької реакції, налаштованої вороже проти всього, що не було католицьким, становище татар почало змінюватися до гіршого: вони втратили деякі права і навіть стали піддаватися релігійним переслідуванням. У 1566 року у Статуті ВКЛ (розділ XII, артикул 5) з'явилася така норма: "Уставуем, ижъ отъ того часу мѣти хочемъ, абы ж(и)дъ, татаринъ и кождый бесурмянинъ на достоенство а ни на который врядъ отъ насъ Господаря а ни отъ пановъ радъ нашихъ преложонъ не былъ и хрестіянъ въ неволи не мѣлъ." («Постановляємо, і з цього часу бажаємо мати, щоб ж(и)д, татарин і кожен басурманин ні на які високі посади та уряди ні нами, Господарем, ні панами наших рад не призначалися і християн у неволі (тобто у підданстві) не мали»). Цей артикул зберігся у Статуті ВКЛ у редакції 1588 року (розділ XII, артикул 9). Цей же артикул Статуту погрожував спаленням на багатті тим (іновірцям), хто підбурював когось до зміни віри, під загрозою смертної кари забороняв шлюби з християнками і забороняв, зрештою, володіти "крулевщизною" за договором, також як будувати та ремонтувати мечеті. У 1609 році татарські жінки стали звинувачуватися у чаклунстві; подібного роду та інші звинувачення поширювалися навіть у пресі. У 1616 році, серед інших, був опублікований буклет якогось Чижевського під назвою «Татарський Аль-Фуркан, розділений на сорок частин» повний брехливих на адресу татар звинувачень, заснованих на різних передсудах та забобонах, і навіть звинувачень у злочинах. Становище речей посилювала висока напруженість у політичних відносинах з Туреччиною, яка на той час готувалася до війни з Польщею. Тому подальші обмеження йшли одне за одним. В 1614 підскарбіям з польовими писарями було заборонено видавати гроші татарським ротмістрам на комплектування хоругов особовим складом. Наступного року татарським хоругвам було заборонено мати одноплемінників на командних посадах, а тому були зобов'язані обирати командирів із християнської шляхти. У 1616 році була повторена заборона під загрозою смертної кари на одруження з християнками, як і утримання у себе християнської челяді. І, нарешті, в 1620 році, в рік оголошення Високою Портою війни, мусліми були позбавлені права купівлі майна і так само, як іноземцям, їм наказали продати куплені без дозволу уряду маєтки протягом двох наступних років. Татари намагалися боронитися. У 1630 році в пресі з'явилася полемічна «Апологія» ("Apologia") пера мусліма Азюлевича, яка, незважаючи на логіку та доказовий запал, мало допомогла. Утиск татар з боку єзуїтів, підтриманий самим королем, при байдужості шляхетського співтовариства, що втрачає потроху ідеї толерантності в питаннях віри, і безперечному занепаді польського духу та освіти, тривало далі і ставало в надмірно розігрітій політичній атмосфері настільки нетерпимим, що призвело в цей час до значної маси татарської еміграції з Польщі, і що зафіксували результати ревізії татарських маєтків, закінченої 1631 року. Нездатні примиритися зі станом справ, Польщу тоді залишили найзнатніші Роді, що прославилися в усьому татарському світі, такі як: Ширинські, Багринські, Алчинські, Петигорські, Аганські і т.д. на чолі з сім'ями царевичів Пуньських, які беруть походження від хана Іслам-Ґерая, та царевичів Остринських, нащадками останнього кипчацького хана Шихмата. Приклад аристократії наслідували нижчі класи - таким чином тоді емігрувало близько 20 000 осіб. Вся ця маса вирушила до Туреччини, де її частина, як повідомляє на основі своїх досліджень литовський татарин Мацей Туган-Барановський, оселилася в Добруджі, інша ж - на околицях Бурси в гирлі річки Кизилирмак, створивши там колонії, населення яких ще на початку XIX століття перевищувало 36 000 душ обох статей і відрізнялося від місцевого населення зовнішнім виглядом та оздобленням.

Тоді ж багато мусульман, що ослабли духом, прийняли християнство.

Мусліми, що залишилися в Литві (а залишилося їх, принаймні, ще половина), озброїлися терпінням і чекали приходу кращих часів, намагаючись вчинками спростувати наговори, що поширюються про них, і довести свою відданість. Не бажаючи насамперед відрізнятися від місцевого населення, стали вони брати польські прізвища (з того часу всі сьогоднішні литовські татари носять імена, освічені або на литовський манер із закінченням на «ич», наприклад, Азюлевич, Олександрович, Ільясевич, Хурамович і т.д.), або на польський манер із закінченнями на «ський» і «цький», наприклад, Кричинський, Смольський, Барановський, Ловчицький, Бучацький, Полторжицький і т.д.), а також часто використовувати або сполонізовані імена (напр., замість Ісуп - Юзеф, замість Мустафа - Стефан і т.д.), або повсюдно використовувані християнами (напр., Міхал, Казімерж, Мацей, Петро і т.д.). До того ж вони доклали всіх сил, щоб продемонструвати свою вірність і громадянську зрілість на полях битв. І для цього поле у них було в 1648-1658 роках у період козацьких, московських воєн та шведської навали, коли сторінки польської військової історії знову були заповнені іменами доблесних та хоробрих татарських ротмістрів та хорунжих, незважаючи на скорочення кількості татарських хоругов до шести. Так, конституція 1659 року, прийнята парламентом проти дисидентів, дискредитованих своєю прихильністю до шведського вторгнення, висловлює вже певну вдячність литовським татарам і, незважаючи на те, що була спрямована проти всіх іновірців, закріпила за несучими земську військову службу литовськими муслімами старі привілеї, які забезпечували їм виплати жолда з скарбниці, як виплачувався іншим легким хоругвам. У 1662 року було відновлено право, яким гетьмани могли призначати довічне хорунжество татарам, які відзначилися на військовій службі, яким у 1667 році були додатково гарантовані свобода віросповідання та захист від утисків. Проте ці пільги стосувалися лише татар-військових і не поширювалися на мусульманське громадянське населення, яке мало сплачувати всі податки, як навіть нижчі соціальні верстви, по дукату з кожної особи незважаючи на стать і вік.

Так як не всі татари могли служити в армії, а громада муслімів внаслідок кількасотрічної військової бурі, яка спустошувала її земельні володіння, значно ослабла у майновому плані, її матеріальне становище стало надзвичайно важким. Не в змозі впоратися з цим тягарем, близько 1670 року деяка кількість татар, з двома амбітними і запальними ротмістрами Кричинським і Хайдаровичем на чолі, знову емігрувало до Туреччини і в 1676 році під час нової війни Туреччини з Польщею була змушена виступати навіть у ролі передньої варти турецьких військ.

Тільки Ян Собеський, бачачи образу, що наноситься татарам, і добре розуміючи небезпеку, яка з цієї причини могла б загрожувати Польщі з боку зневірених людей, благополучно вирішив це питання.

Повна амністія для емігрантів повернула їх у лоно вітчизни, а Сейм під сприйняттям моменту і сильним тиском з боку короля в 1678 прийняв конституцію, що охоплює вже широкі верстви польських мусульман, головним чином амністованих біженців. Зазначена конституція, яка суворою точністю перераховувала всі татарські свободи, у всьому зрівняла біженців з польською шляхтою лише з єдиним застереженням, що їм не дозволялося ні під яким приводом і договором володіти "крулевщизною" і духовною нерухомістю, а також наймати собі християнську челядь, крім броварів та кучерів. Вищезгадана постанова неодноразово підтверджувалася привілеями королів Августа II в 1698 році, Августа III в 1754 році і Станіслава Августа в 1778 році, і разом з цим сеймовими конституціями в 1736, 1768, 1775 і 1786 роках, при цьому треба сказати, що ще Собеський, а за ним Август II, з власної ініціативи намагалися її обійти на користь заслужених татар і розмістили багатьох із них у "крулевщизнах" на правах або довічних, або вічних орендарів.

Про останні три вищезгадані резолюції Сейму доцільно згадати окремо, оскільки кожна з них розширювала межі прав та привілеїв, наданих татарам конституцією 1678 року. Так, постанова 1768 року дозволяла їм лагодити мечеті, що вже покосилися в багатьох місцях. Крім того, дрібних мусульманських орендарів, розкиданих Собеським та Августом II по "крулевщизнах", вирішено було організувати і краще забезпечити. Замість розкиданих ділянок землі їм було обіцяно аж два староства, кожне по 10 000 дукатів доходу. Конституція 1775 року дозволила татарам купувати і продавати різні земельні угіддя, мати християнських підданих, слуг і челядь обох статей і будувати мечеті в приватних і столових (тобто королівських) маєтках без будь-яких перешкод.

Коли ж у 1786 році татари відмовилися від двох староств, наданих їм у 1768 році, і просили, щоб їх залишили на землях, шанованих королями надовго і довічно, де в них знаходяться мечеті та могили батьків, з якими вони не хочуть розлучатися, тоді Сейм всі їхні володіння та оренди, навіть довічні, передав їм на правах спадкової власності. У той же час татарська шляхта почала потроху обіймати й вищі посади в армії.

Це відновлення і навіть розширення сфери дії татарських прав та привілеїв раз і назавжди об'єднало долі литовських муслімів із Річчю Посполитою. З того часу вони ділили з нею всі радощі та негаразди. Вони, прихильники Конституції 3 травня, яка давала їм право на участь у парламентських засіданнях і зайняття посад, зазнали у 1793 році переслідування тарговичан, а також страшного насильства і наруги з боку російських військ (багато прикладів цього мучеництва наводить тодішній відомий мемуарист Кітович); у 1794 році взяли масову участь у повстанні Костюшка. Після останнього поділу Польщі, незважаючи на те, що Росія прагнула завоювати їхнє розташування, зберігаючи їм права та привілеї на цивільній та військовій службі (указ Катерини II від 20 жовтня 1794 року), і що у 1797 році був сформований навіть окремий татарський полк, який отримав Найменування Пінського, багато литовських татар відзначилися в легіонах Домбровського, а пізніше в армії Варшавського князівства.

Про дух, який панував серед них у 1812 році, у період походу Наполеона на Москву, найкраще свідчить звернення того часу, підготовлене організаторами спеціального татарського легіону: Мустафою Ахматовичем, Ібрагімом Корицьким та Самуелем Уланом, імена яких були вкриті в тій кампанії славою, що не згасає. Це звернення не пройшло непоміченим і понад 1000 муслімів опинилося в рядах армії, яка йшла на Москву... І у листопадовому повстанні 1831 року не мало з них кров'ю шляхетської окропило поля Грохова та Остроленці... А потім? Багатьом здавалося, що литовські татари протягом ста років відрізані від польського життя, русифіковані, піддані лукавій політиці царського режиму, не встоять. То один, то другий, зі слабких за вдачею, охолонував до боротьби, робив кар'єру, вдома вживав російську мову, ба!, навіть православ'я приймав.

Але це були одиниці, а основна маса твердо дотримувалася традицій, трималася і... терпіла. І коли настала година визволення, коли царизм упав, а Литва скинула ненависні їй пута, у загальному хорі воскреслих озвався і голос литовських татар, озвався красиво і потужно. На початку 1919 року за розпорядженням польського уряду було розпочато формування татарської добровольчої дружини, а її організації передувала публікація звернення, складеного групою відомих представників муслимов.

І це звернення мало ефект. Литовські татари сформували цілий полк легкої кавалерії, який взяв найактивнішу участь у переможній війні з більшовиками у 1920 році, протистоявши найкращим ворожим силам – кавалерії під командуванням уславленого Будьонного.

В даний час литовські татари, які хоч і живуть упереміш з польським, лєтувіським і білоруським населенням, зберегли, проте, крім релігійної ідентичності і своєрідний певною мірою етнічний тип. Цей тип, який відрізняє їхню відмінність від навколишнього слов'яно-балтського населення, визначають деякі характерні риси, властиві як нащадкам аристократичного класу, так і іншим литовським муслімам. Насправді серед мусульман існує переконання про походження «блакитно-кровних» князів, мирз і бегів від половців з переважанням арійської крові, а ногайської громади – від монголів, але ця думка не має жодного наукового обґрунтування; навпаки, антропологічні дослідження довели, що литовські татари мають загальні фізичні характеристики. Вони такі: будова тіла середня і струнка, зростання переважно середній, виступаючи вилиці, темні і вузькі очі, іноді розкосі, красиво посаджені, волосяний покрив у чоловіків досить слабкий, колір обличчя у жінок смаглявий, розміри черепа подібні до таких у заволзьких татар. Що стосується інших етнічних особливостей, таких як одяг, домашній побут та обстановка, заняття, спосіб мислення та звичаї, то тут вони нічим не відрізняються від корінного населення, тим більше що, втративши всі автентичні особливості домашньої та суспільної поведінки, разом із цим втратили і свою мову. У XVI та на початку XVII століття ще можна було знайти серед них осіб, які, принаймні, могли підписатися по-татарськи (як про це свідчать документи того часу), і знали кілька рядків з Алькорана чи молитов мовою Пророка. Але такі особистості були вже рідкістю. Сьогодні литовські татари можуть говорити і говорять мовою корінного населення залежно від їхнього соціального становища, а саме: шляхта та землевласники, як і посадові особи, вчителі та судді – по-польськи, а нижчі верстви: дрібні землероби, городники, ремісники, кучері і т.п. - польською та білоруською. Навіть на надгробках розміщують написи місцевою мовою з додаванням лише кількох рядків з Алькорану арабською. Сповідують іслам, хоча під впливом навколишнього християнського середовища вже майже втратили всі його зовнішні ознаки, що відрізняють цю релігію від інших. Майже не здійснюючи паломництва в Мекку, не насаджуючи віру Пророка, тому що прозелітизм, настільки властивий мусульманам, їм зовсім чужий, особливих постів не дотримуючись, що мають інше уявлення про рай, ніж правовірні, і, що найголовніше, суворо дотримуються моногамію, причому визнаючи свою дружину компаньйоном у житті, а жінку загалом - рівноправним членом суспільства. Звичайно, про якісь гареми, ув'язнення в них татарок, про яшмаки і т.п. речах, які досі поширені на мусульманському Сході, навіть не йдеться, і, як видно з численних документів далекого минулого, питання про становище жінки було вирішено литовськими татарами в гуманітарному та емансипаційному дусі вже за часів їх перших поселень у Литві. На той час вони часто укладали шлюби з християнками, що дозволялося Алькораном і Статутом ВКЛ і заохочувалося монархами всупереч перешкодам, що чинило католицьке духовенство.

Власне ті шлюби вплинули на цілі покоління муслімів; слід зазначити, що для них це важливо насамперед тим, що татари швидко забули свою мову і говорили між собою слов'янськими мовами, завдяки чому незабаром перестали розуміти слова Алькорана, які мали перекладати польською (або білоруською) мовою і пояснювати її по-польськи (або по-білоруськи) (рукописи цих "польсько-білоруських" Кітабів, написаних арабською в'яззю, у великій кількості досі перебувають у Білорусі). Крім того, очевидно, що чоловікам доводилося приймати світогляд дружин-християнок, які свої обов'язки, як жінки та матері, одразу зуміли використати з християнської позиції не лише у своїх, а й на користь своїх сестриць-татарок. У побуті муслімів одразу почав встановлюватися християнський уклад життя, який дуже швидко повністю змінив сімейні стосунки до такого ступеня, що татари, як чоловіки та батьки, з точки зору виконання своїх сімейних обов'язків, людських почуттів та делікатності у поводженні з членами сім'ї могли бути і ставали, як це часто видно зі змісту різних старих заповітів, записів та інших старих актів, прикладом для багатьох чоловіків та батьків християн ще у XVI столітті.

Моляться в мечетях, які розташовані в кожному приході. Нині таких парафій у Польщі налічують до 20, і на чолі кожної з них знаходиться мулла, який обирається парафіянами, як правило, з-поміж людей похилого віку, які знають, хоч якось, арабську мову або мають почесне прізвисько «Хаджі», одержуючих тими, хто здійснив паломництво до Мекки.

Мулла виконує обов'язки двоякого характеру: є священиком і суддею-урядником. Як священик, він читає молитви, проповідує та виконує різні духовні обряди; як суддя-урядник веде акти громадянського стану, тобто метрики про народження, смерть та шлюб.

Що ж до чисельності татарського населення колишньому Великому князівстві Литовському, то джерела дають різні цифри. Згідно з літописом Стрийковського, чисельність татар, що оселилися в Литві за часів Вітовта, досягала 40 000 осіб. Автор «Risalej tatari Lech», цитованого кілька разів вище, в середині XVI століття оцінив кількість татар у 200 000 душ. Ревізія татарських маєтків 1631 року виявила до 20 000 мусульман обох статей, з яких близько 800 сімей осілих на земельних наділах. Безсумнівно, наведена невідомим татарським автором цифра, сильно перебільшена, тому що такий стрибок у числах, як 200 і 20 протягом неповного століття неможливий. Вже трохи ближчою відповідає реальності цифра, наведена Стрийковським. Якщо пригадаємо, що до ревізії 1631 року понад 20 000 татар залишили Польщу, і якщо додамо цю кількість до результатів ревізії, то отримаємо 40 000, а значить кількість, представлену Стрийковським. Звичайно, якщо віднімемо від 40 000 природний приріст протягом двох століть, приблизно близько 30 000 душ, то виявиться, що чисельність татарського населення в XV столітті досягала не більше 10 000 душ, що відповідає тому, що було раніше повідомлено про татарську імміграцію до Литви у зазначеному столітті. Отже, у зміні чисельності литовських татар маємо такі етапи: 1) XV століття – 10 000 душ; 2) XVI століття – розрахувавши натуральний приріст при дружинах-християнках – 30 000; 3) початок XVII століття – 40 000; 4) кінець XVII століття, враховуючи дворазову еміграцію до Туреччини та численні випадки зміни віросповідання, а також великі втрати внаслідок воєн під час правління Яна Казимира – не більше 10 000. Таким чином, на початку XVIII століття, на нашу думку, у Польщі налічувалося не більше 10 000 громадян мусульманського сповідання. XVIII століття через великі людські втрати, які зазнало татарське населення під час поділу Польщі, дало надзвичайно малий приріст. Те саме можна сказати і про XIX століття, коли велика кількість муслімів відійшла від ісламу, прийнявши або католицтво, або православ'я, так що всеросійський перепис 1897 року, що охопил всіх мусульман у Польщі, Литві та на Волині, тобто таким чином, всіх литовських татар, виявила загалом 13 877 осіб обох статей. Сьогодні ця кількість, враховуючи наслідки Першої світової війни, безумовно, не збільшилася, якщо не зменшилася.

В результаті литовські татари перетворилися на нечисленну етнічну групу, але слід визнати, що в усіх відношеннях дуже цікаву та гідну.

На основі: S. Dziadulewicz. Herbarz rodzin tatarskich w Polsce, 1929.

Підготував та переклав Ю. Личковський