Для того, щоб зрозуміти духовні зв'язки тієї політичної конструкції, яка називалася Річчю Посполитою, для того, щоб об'єктивно оцінити прояви польської історичної думки та охопити минуле народу, необхідно дізнатися історичну роль величезної соціальної верстви, яка відома як шляхта польська.

Треба розуміти, що шляхта у Польщі не була лише тонким шаром вищого стану, а становила величезну, надзвичайно численну частину народу, як у жодній іншій країні Європи. Чисельність та була характерною ознакою польської соціальної конструкції. Тоді як Франція наприкінці XVIII ст. на 20 мільйонів населення мала чисельність дворянства 140 000 осіб, тобто не повних ¾ відсотка, то Річ Посполита в ті ж роки на 10 мільйонів жителів налічувала більше мільйона шляхти (деякі історики наводять цифру в 1 300 000), що становило 10-13% від загальної чисельності населення. Цей нечуваний відсоток стає зрозумілим, якщо придивитися до внутрішньої структури польської шляхти. Відрізняється вона найвищим ступенем диференціації, наявністю розшарування, що практично відповідає формуванню повноцінного соціального суспільства. Здається, в однорідному "стані" виявляються чотири абсолютно різні, ізольовані друг від друга групи.

На вершині цієї піраміди знаходяться великі магнатські Роді, власники великих латифундій, що кратно перевершують за площею малі і навіть середні князівства на Заході. Нижче слідують заможні землевласники, що відповідають англійському терміну "gentry", серед яких можна ще виділити "кармазинів" і шляхту середнього достатку, що володіють одним-двома селами. І, нарешті, у низу простягається незліченна маса шляхти дрібної, бідної, званої ходачкової, заґродової або застінкової (околичної). Ця група складається з власників земельних наділів у кілька моргів, які вони, не маючи підданих, обробляють власноруч, як селяни. Економічно від них не відрізняються і часто стоять нижче за краще забезпечених селян, наприклад, з королівських маєтків. "Політично стоячи над холопами, матеріально нерідко гірше забезпечені", - говорив про них Павінський (Польща XVI ст.). Слідом, на щабель нижче, йдуть натовпи безземельної шляхти, виразно званої "голота", яка не має ніякої нерухомості, що займає дрібні посади в служінні при дворах заможних землевласників або шукає їх заступництва, проте частіше, непомітно розчинившись у містах займається ремісництвом або торгівлею.

З мільйона польської шляхти цей шляхетський пролетаріат, із землею чи без, становив її основний відсоток. Склад цієї групи різний. Поповнювалася вона часом за рахунок нобілітованих селян, але найчастіше була результатом тривалого процесу роздроблення землеволодінь, який внаслідок сімейних обставин, а також економічних та військових катастроф довів шляхетські володіння до величини двоморгових наділів. Вже в середині XVI століття в різних кінцях Речі Посполитої - у Мозовії, на Підляшші, у Литві та на кашубській Померанії, з'являється численний шар, офіційно званий "nobiles pauperes", убога шляхта, яка згодом, аж до наших часів, дедалі більше уподібнюючись до селянства, повністю охолопитися. Поступово нею у Польщі заселялися цілі села та навіть повіти. Свій жалюгідний шмат той гербовий простолюдин орав не знімаючи шаблі на знак шляхетного походження. Орав і повторював про себе прислів'я, що прикрашає низький матеріальний рівень усієї цієї "благороднонародженої" бідноти: "Хоч босий, але з мечем"!

Те, що польська шляхта не була однорідним суспільним шаром, що розпадалася на кілька соціальних груп, було її яскравою відмітною ознакою від західного дворянства. Умови, що утворили мільйонну масу населення, створили явище, яке не має аналогів. Не без видимих підстав, не тільки завдяки усвідомленню свого привілейованого становища, а й своїй чисельній силі називала себе просто "народом шляхетським". Між різними верствами польської шляхти, розділеними прірвою майнової нерівності, принципово існувала абсолютна рівність. Відома і з гордістю дотримувана так звана "шляхетська рівність", яка є однією з найхарактерніших особливостей суспільного життя Польщі. Від Радзівіла, що стрясає Литву, до жебрака, всі, теоретично, визнаються рівними як шляхта, і лише наділення урядами підносить одних над іншими. На знак рівності - шляхта, незважаючи на відмінності в положенні, називала один одного "брати". Магнат, гідний королівської корони, звертався до безрідного шляхтича за споконвічним звичаєм: "пане брате". Душа народу кодифікує це в популярному та улюбленому прислів'ї, яке говорить: "szlachcic na zagrodzie równy wojewodzie", шляхтич на загроді — рівний воєводі. Справді, у правовому відношенні - крім окремих істотних дрібниць - немає ніяких відмінностей серед окремих груп шляхти. Усі займали однакове правове становище у державі. Перед усіма однаковою мірою відкривалася участь у громадських справах і шлях до найвищих заслуг та гідностей, не виключаючи - королівських.

Насправді це наочно ілюструє доля сім'ї Понятовських, у якій дід був нікому не відомим шляхтюком, син - вже першим сенатором Речі Посполитої, а онук - королем. Зберігала цю рівність польська шляхта навіть безумовною забороною домагання титулів баронів, графів і князів, що неодноразово і постійно оголошували сеймові постанови, нагадуючи про це кожному поколінню, вселяючи принцип, що немає більшої честі, ніж бути громадянином вільної Республіки. Виняток склали лише Роді, які княжили на Литві та Русі, що походять від правлячих там дрібних володарів, та підписали акт Любельської Унії, яким було залишено право і далі зватись "князями". Король польський, який не мав влади надання титулів місцевій шляхті, міг ними наділяти тільки іноземців, а статут 1673 року встановлював покарання довічної інфамії (безчестя) тим, хто після прийняття титулу від іноземного монарха наважиться образити принцип рівності. Так, майже до останнього, шляхта не допустила запровадження інституту орденів. Спроба заснування Владиславом IV ордена Непорочного Зачаття було відкинуто Сеймом. Лише у середині XVIII століття, під час загального збентеження, під примусом з'явився перший польський орден Білого Орла.

Отже, дух "народу шляхетського" був республіканським і демократичним у повному сенсі цього терміну. Той, що пишається своїми свободами, яких не було ні в кого на континенті, і часто надміру ними упоєний, проте ніколи, за винятком поколінь кінця XVII і першої половини XVIII століть, які загрузли в судових позовах, шляхетський стан не закривався повністю від поповнення рядів за рахунок інших верств населення. Польська шляхта не пішла небезпечним шляхом виродження в жорстко закостенілу касту, а зберегла ознаки організму, що постійно відроджується. До того ж дорога в цей превілейований стан вела не через багатство і вплив, а через лицарські заслуги, які були доступні і найбіднішим. Яскравим прикладом характеристики народного духу є те, що з середини XVI століття не король мав право нобілітації, а Сейм, тобто - "народ". У жодній країні Європи не було такої кількості надання дворянства і такої доступності ¹⁾. Звичайним явищем було масове ошляхечення за військові подвиги цілих холопських сіл. Гетьман Замойський у зв'язку з перемогою під Великими Луками прийняв під свій фамільний герб значну частину солдатів, що повторював надалі ще не раз. Зокрема, після вигнання шведів багато селян, які служили у війську, було нобілітовано за Яна Казимира в нагороду за визволення країни від ворога. За короля Зигмунта Августа багато міщан одержало шляхетство. Професори Краківської Академії отримували його автоматично. До лицарського стану були прираховані навіть татари, що осіли в Литві, хоча від решти шляхти їх відокремлювала релігійна прірва - у понятті просоченого католицизмом суспільства вони були "невірними". Однак найбільш знаменно те, що допускалися до гербового клейноту - охрещені звичайно - євреї, явище в ті часи зневажливе і нехтоване. Нобілітовано їх достатньо у XVI столітті. У середині XVIII століття обдаровано шляхетством велике число єврейських сімей, які належали до секти т.зв. франкістів.

З вище сказаного стає ясно, що участю в широких політичних свободах, у суспільному житті та впливі на державні справи володіла не якась незначна купка олігархів, а значна мільйонна частина народу, маса населення, що постійно зростає. До виборчих урн ставало 200 000 шляхти. Чисельний рівень цієї участі краще підтверджується свідченням того, що Франція за Людовіка Філіппа (1830-1846), як це зміг зі справедливою гордістю відзначити в листі до Ламартіна Зигмунт Красинський, нараховувала відсоток громадян, уповноважених голосувати в представницьких органах, менший, ніж Польща за три століття до цього.

Polska encyklopedia szlachecka. T.1, 1935.

Підготував та переклав Ю. Личковський