Шляхетська геральдика

Геральдика - наука про лицарські знаки - має давнє та глибоко біологічно мотивоване походження. Усі живі організми мають генетично закодоване доручення на видобуток їжі та охорону життєвого простору. Реалізується воно або пасивно, як у рослин чи риб через безтурботну плодючість, або через позначення території, відлякування та відбивання бажання у конкурентів. Загальновідома звичка левів залишати характерний запах виділень для зазначення меж своєї території чи звукового оголошення права власності на частину гаю чи парку солов'ями. У людей одним із багатьох способів підтвердження власності є використання знака власника - правителя, роду чи просто приватного власника. Такими знаками були укладені камені, насічки на скелях, деревах, тавра, що випалювали на шкурі тварин. Вживали їх первісні племена, потім міщани, ремісники, бортники, і навіть розташовували на печатках феодали. І саме ті, у характерний для даного власника спосіб укладені надрізи, рисочки та малюнки, являли собою прототип майбутнього герба.

Елітою суспільства в період виникнення середньовічних держав було лицарство - сімейні групи, які володіли власними територіями та мали зобов'язання перед правителем (князем ) по виставленню збройного підрозділу та участі у битвах. Ядром такого підрозділу, родової корогви, були лицарі - броньовані, що воюють мечем, списом, сокирою, що сидять на сильних конях і належать до одного роду. Оскільки обличчя було частково або навіть повністю закрите шоломом, відмінним звуковим знаком був заклик, сімейний девіз, бойовий клич, візуальним знаком - прапорець з гербом разом з кольором і гербовими елементами на вбраннях, шоломах і щитах. Крім лицарів до складу підрозділу входили кінні арбалетники, піші лучники, зброєносці та челядь - також у гербових кольорах.

У розпал битви важливо мати чітку відмінність від ворогів. Позначення воїнів настільки важливо, що до нього було необхідно ставитися з усією серйозністю та ґрунтовністю. Власницьких знаків із мальованих рисочок стало недостатньо. На озброєнні та корогвах з'явилися знаки в контрастних кольорах і в конкретних, пізнаваних формах. Лицарі - як ті коти, що вигинають спину та топорщать шерсть, щоб залякати противника - розміщували на шоломах жахливі оздоблення, які робили їх візуально вище і лютіше, лякали ворожих коней, а крім того були видні здалеку. Візуальним знакам близькі голосові знаки – заклики, приписані, як і герби, до військового підрозділу.

Лицарі були елітою держави, з їх числа князь чи король вибирав своїх чиновників, воєвод, суддів. Тільки вони – крім Церкви та монарха – мали право володіти землею. Являли собою зімкнуту, солідарну громадську групу, яка усвідомлює власну перевагу, винятковість та силу. Мали почуття гордості та гідності, керувалися у битвах лицарським кодексом. Протягом кількох сотень років лицарі отримали всі можливі привілеї, пройшли шлях, починаючи з величезних податкових послаблень, через монополію на духовні посади, власне судочинство, звільнення від мит, і дійшли до liberum veto та вибору короля.

У Короні Польській та Великому князівстві Литовському існували три способи набуття шляхетського статусу: адопція, нобілітація та індигенат (від фр. indigénat).

Адопція полягала у визнанні нешляхтича за члена роду та передачі йому власного герба. Знаменита групова адопція відбулася у 1413 році в результаті Городельської унії, коли найвпливовіші польські Роді передали свої Герби литовським магнатам. Однак найчастіше адоптували приятелів, які проявили себе на службі працівників, вірних та відданих підданих, бойових соратників, а іноді й заможних міщан. Адопція стала настільки широко розповсюдженим явищем, що у 1633 році вона була повністю заборонена.

Нобілітацію, тобто надання герба і зведення в лицарську гідність, здійснював до 1578 року сам король (великий князь), пізніше - король під контролем сейму, і нарешті, з 1601 року - сейм, тобто сама шляхетська братія через своїх представників.

Індигенат полягав у припущенні королем і сеймом дворянина-іноземця до шляхетського стану разом із визнанням його герба за польський. Індигенат був у Речі Посполитій рідкістю, за всю історію держави надано трохи більше 400 разів. Окрім відповідних заслуг від кандидата потрібно було принесення присяги на вірність Речі Посполитій.

На відміну від інших європейських держав, герб та інші привілеї надавалися не конкретній особі, а всьому роду на всі часи. Спадкування значно помножило чисельність шляхти. У XVIII столітті вона становила майже 10% населення, що у кілька разів більше, ніж у інших країнах Європи. Одночасно наставало сильне економічне розшарування, починаючи з власників великих латифундій, а завершуючи шляхетською біднотою без землі та доходів, що живе у містах або на службі у впливових панів. Однак у 1505-1775 роках шляхту пов'язувала заборона заняття торгівлею чи ремеслом під загрозою позбавлення шляхетства.

Герб свідчив про безперервність роду та приналежність до привілейованого стану. Прізвищ у середньовічній Польщі та ВКЛ не було, вживалося поєднання імені, місця походження та герба, напр. Ян з Личків гербу Тшаска. Згодом така форма перетворилася на прізвище Личковський та відповідала власнику Личків. Коли нащадки Яна входили у володіння іншими уділами, то від їхньої назви брали свої прізвища, напр. Борковський від Борки, Рогачевський від Рогачі, Прилуцький від Прилуки - але все гербу Тшаска, все з цього самого роду. Тому часом до одного герба і відноситься кілька сотень прізвищ шляхетських сімей, які створюють гігантський геральдичний рід, з невеликим ступенем спорідненості або без такої, але мають спільний корінь у стародавньому минулому і називають себе клейнодними братами. Оскільки прізвища шляхти найчастіше мають топографічне походження, рідше від прізвиськ, вони можуть повторюватися так часто, як часто зустрічаються назви сіл, напр. Куклі, Дзержани, Яричі, Гаї і т.п. Сини одного батька могли (і так часто траплялося) мати різні прізвища, які походили від назв маєтків, що їм належали. Особа могла також змінювати прізвище за зміни своїх володінь. Іноді прізвищем ставав придомок (прізвисько), проте герб залишався тим самим.

Родовий ідентифікаційний знак, яким є герб, потребує державного юридичного захисту. Скрізь поза Речі Посполитої цієї мети служили відповідні установи, зазвичай, герольдії. Вони вели реєстри гербів разом із їхніми зображеннями та описами, а також прізвищами власників, так звані гербові сувої. Чиновник герольдії – герольд – перевіряв, напр. на лицарських турнірах, коректність та легальність використовуваних гербів. Це були королівські установи, тому мали високий ранг та авторитет. Герольдії існують досі у країнах із монархічним укладом. Польські королі зробили непробачну помилку - не створили королівської установи, яка реєструвала б нобілітації та індигенати, а також збирала б зображення гербів разом з прізвищами родів, яким ці герби надані. Наслідком цього є фатальний стан польсько-литовської геральдики. Образи тисяч гербів невідомі. Тисячі шляхетських родів не знають своїх гербів. Дворянство часто було доказуваним опосередковано, напр. заняттям високих посад та виконанням почесних функцій предками, володінням маєтками, участю в сеймах та сеймиках, документами, в яких прізвище або ім'я з місцевістю були згадані з дворянським титулом (generosus, nobiles, urodzony), відбитками печаток або офіцерськими дипломами. Рідко опиняються у схоронності акти нобілітації. Звичайним випадком є відтворення забутих гербів за рукописними текстами, що збереглися, відбитками перстнів (сигнетів) на старих документах, церковним розписам і надгробним скульптурам. Якість такої реконструкції залежить від майстерності провінційного та часто поганого ремісника з далекого минулого.

Дворянство в Польщі, а після союзу з Великим князівством Литовським - у Речі Посполитій, чи, як сьогодні прийнято називати, хоч і не офіційно - у Республіці Шляхетської, було тісно і нерозлучно пов'язано з володінням землею, тобто з господарством, садибою. Винятки з цих правил, що стосуються новітньої шляхти, були рідкісними і явно вказувалися в нобілітаційному документі. Найважливішим доказом шляхетського походження роду було багаторічне переконання сусідів у цьому факті, підкріплена численними родинними зв'язками всіх родів в окрузі. Така сьогодні актуальна й оберігана анонімність громадянина (захист особистих даних) викидала його в ті часи за дужку шановного кола обивателів і унеможливлювала громадську, політичну, а частіше навіть господарську кар'єру.

Польська система успадкування дворянства спричиняла поділ батьківської спадщини між усіма дітьми, в результаті якого досить великі земельні володіння протягом століть перетворювалися на обрізки полів. Ці наділи не давали ні можливості утримання численної сім'ї, ні здобуття відповідної освіти та коштів на придбання обладнання, а також на підтримку та виконання багатьох дорогих елементів шляхетського способу життя. Пам'ять про шляхетне походження була старанно закріпленою, хоч і сильно урізаною, передусім, якщо не виключно, в сільському середовищі, де ситуація сусідів була схожою, і це уможливлювало груповий дешевий з фінансової точки зору захист від втрати тотожності.

На відміну від сусідського визнання, інші ознаки шляхетства (такі, як документи, герби, сигнети) вважалися другорядними, а іноді просто зайвими. Тому в часи окупаційних легітимацій, коли виникла необхідність пред'явлення свого давно забутого герба, багато хто без сум'яття совісті вказував його в довільному вигляді, не вважаючи це провиною, а лише морально обґрунтованою зневагою та саботажем вимог окупантів. Багато дипломів царської герольдії, що підтверджують дворянство роду, містять герби, про які ніколи не було відомо, і які не мають нічого спільного з реальними образами, і знайти які з часом не уявляється можливим.

Відсутність державної установи, що виконує геральдичний контроль, вела до широкої свободи використання гербів. Строго дотримувався і контролювався, як уже зазначалося, передусім соціально, лише факт благородного походження. Його візуальна оболонка почала потроху ігноруватися, коли володіння прізвищем стало правилом. Траплялися випадки самовільної зміни герба на інший: зміна виду та кольору або використання доповнень та вилучень. Найчастіше це були незначні зміни, викликані бажанням виділити одну сім'ю, що належить до того ж гербу, від іншої, що живе в безпосередній близькості, або відзначити відокремленість групи, яка осіла у віддаленому куточку Речі Посполитої. Така зміна, ніде не затверджена і не описана, починала являти собою різновид герба; часто ця зміна герба одержувала назву від прізвища його власника. Це явище не розбивало початкової родової єдності, але множило кількість гербів. Проте через роки цей первинний зв'язок зникав.

Основних знаків було близько 200, зі змінами їх число зросло понад 5 000 відомих і невідомих, забутих або відомих частково, напр. без кольору чи клейноду. Функцію герольдії та офіційних гербових сувоїв взяли на себе автори гербовників, історики та ентузіасти геральдики. Першим польським гербовником є книжка Insignia seu clenodia Regni Poloniae Яна Длугоша (Jan Długosz) кінця XV століття зі 139 описами та зображеннями гербів. З інших різних джерел випливає, що Длугош представив лише невелику частину існуючих тоді гербів. У XVI столітті з'явилися наступні гербовники: Gniazdo cnoty (Гніздо цноти) та Herby rycerstwa polskiego (Герби польського лицарства) Бартоша Папроцького (Bartosz Paprocki). Відносно повними та доступними в бібліотеках у вигляді репринтів є гербовники ксьондза Каспера Несецького (ks. Kacper Niesiecki) середини XVIII століття та Адама Бонецького (Adam Boniecki) кінця XIX – початку XX століття. Найбільш повною збіркою гербів є Księga herbowa rodów polskich (Гербова книга польських родів) Юліуша Островського (Juliusz Ostrowski) кінця XIX століття, на жаль незавершена. Однак приватна ініціатива на геральдичному терені не могла достатньо замінити державну установу, хоча б з міркування стислості людського життя.

Герб має певну структуру, засновану на історії та застосуванні.

Складові частини герба

Основна частина герба - годло (емблема). Воно походить від давніх власницьких знаків, печаток, монограм; під час битв розміщувалося на корогвах. У польській геральдиці годло зазвичай є зброєю (наприклад, меч, стріла), тварина (лев, кінь, олень, баран), сільськогосподарське обладнання (підкова, граблі, серп), рослини (троянда, дуб), небесні тіла (місяць, зірки), елементи архітектури (ворота, стіни), хрести у різних варіантах (кавалерські, грецькі, латинські) і - найпоширеніші у Європі - геральдичні фігури: пояси, стовпи, балки, крокви, клини та інше. Бувають також частини тіла (ноги, руки, голови), монограми та багато інших образів та предметів. Годло має бути представлене графічно спрощеним, стилізованим, без перспективи та тіней. Часто ці принципи вражаючим чином ігнорувалися. Герби виконувались сільськими ремісниками і часом яструб на щиті виглядав як курка, підкова не відрізнялася від місяця, а меч від хреста. Можна із заздрістю дивитися на графічно досконалі німецькі чи французькі герби, але при цьому слід визнати, що в польській, дещо провінційній геральдиці, немає домінування форми над змістом.

Годло має мати фон. У гербі фоном є тарча (щит) певного кольору. Форма тарчі залежить від історичного періоду. Коли вона виконувала свою оборонну роль, на ній був намальований герб. Пізніше вона стала умовним гербовим фоном, що нагадує щит, часом перетворений на декоративний, химерний картуш або просто барвисте поле. Тому суттєва для подання герба не форма тарчі, та її колір і вертикальні, горизонтальні чи косі ділення. У деяких гербах сам колір тарчі є годло. Розділена тарча може виникнути внаслідок скріплення гербів. Поля розділеної тарчі мають певну черговість, ступінь шанування, значущості. Вивчаючи описи гербів, слід пам'ятати, що геральдичні сторони тарчі вказуються з позиції її утримувача, отже, правий бік там, де у лицаря, що стоїть до нас обличчям, розташована права рука.

Правило побудови складового гербу

Складові герби найчастіше є генеалогією конкретної особи. Окремі поля є герби предків, і лише серцева тарча - за її ж відсутності, верхнє праве поле - представляє родовий герб. Застосовують такі герби як надгробні, у приватних документах, найчастіше серед аристократичних родів. Такий герб відноситься до конкретного члена роду - померлого, власника документа чи нерухомості. Коли був такий у дипломі про присвоєння аристократичного титулу, був успадкованим, хоч із кожним наступним поколінням втрачав свою актуальність.

Годло на тарчі - це найпростіше, максимально урізане уявлення герба.

У геральдиці кількість кольорів, тобто тинктур, обмежена металами (срібло та золото, тобто білизна та жовч), фініфтями (червінь, лазур, зелень, чернь, пурпур) та хутром (гірностай, соболь, ласка) ). До цих основних тинктур пізніше додалися: тілесна, сталева, натуральна. Для передачі кольору на печатках, статуях, чорно-білих малюнках застосовується умовна графічна система штрихування (шрафірування). Її знання необхідне під час використання старих гербовників.

На тарчу опирається гелм (шолом) у короні. У польській геральдиці форма гелма в принципі довільна, аби тільки була закрита. Корона - найчастіше шляхетського типу, тобто з трьома флеронами та двома перлинами. Правила західної геральдики щодо цього є чітко регламентованими і виключно суворо застосовуваними. Тому деякі польські герби іноземного походження на місці корони мають інші головні убори. Рідко застосовуються рангові корони (баронські – з сімома та графські – з дев'ятьма перлинами), а також князівські митри.

Рангові геральдичні корони

На гелмі в короні знаходиться клейнод (нашоломник). Це та частина герба, яка була закріплена на вершині лицарського шолома, видима здалеку, що сильно піднімає постать воїна, а також ідентифікує його, незважаючи на закрите забрало, лякає супротивника і лякає його коня. Клейнод часто повторював годло на тарчі, іноді поміщену між рогами чи крилами; часом був старим годлом, яке вже не використовувалося, або фігурою, яка згадується в родовій легенді. На багатьох гербах клейнодом є пук павиного пір'я ("павиний хвіст"), що властиво виключно польській геральдиці, або страусові пір'я у певній кількості (переважно, три або п'ять), найчастіше срібні (білі). Деякі герби не мають клейноду, корони чи гелму.

Декоративним, необов'язковим елементом герба є лаври (намет), або перетворена на розкішну, з частково або повністю симетричним орнаментом хустину, що покриває гелм, і яка спочатку служила для захисту від палючого сонця, була особливо ефективна при змочуванні. Цей невеликий, але корисний клапоть тканини перетворився на декоративне обрамлення герба, розрісся і оточив тарчу, перевершуючи своєю агресивністю та багатством головні елементи. Кольори лаврів залежать від кольору герба; верх відповідає кольору тарчі, низ – металу годла або його найважливішої частини. При тарчах, поділених надвоє вертикально (або по горизонталі), кольори лаврів правого боку відповідають правій (або верхній) частині тарчі, лаври ж лівого боку – лівій (або нижній). Коли тарча поділена на більшу кількість частин, строгих правил визначення кольору лаврів не існує. Деякі герби мають опис лаврів у нобілітаційних документах, і тоді їх кольори можуть не відповідати правилам.

До прикрас герба відносяться також тримачі (щитоутримувачі) (звірячі, людські або міфічні фігури, що тримають тарчу), підбиті хутром плащі, які вкривають герб, девізи на перев'язі під гербом. Ці витонченості надавалися гербу окремими дипломами як ушляхетнювальні доповнення до старого герба, найчастіше разом із присвоєнням аристократичного титулу.

Окремої згадки вимагає період, коли Річ Посполита була викреслена з політичної карти Європи.

У серпні 1772 року Росія, Пруссія та Австрія зробили перший поділ Речі Посполитої. Понад одну третину населення та майже одна третина площі перейшли під володіння сусідніх монархій. Процес знищення Речі Посполитої, або Республіки Обох Народів, потужної в роки правління Пястів і Ягеллонів держави, тривав до 25 листопада 1795 року, коли після третього, остаточного поділу король польський і великий князь литовський Станіслав Август Понятовський (Stanisław August Poniatowski) відмовився від трона. За ці 23 роки умертвіння Речі Посполитої виникло багато нових гербів польської та литовської шляхти. Тоді ж у Відні, Берліні та Петербурзі три іноземні монархи встановили правила перевірки соціального статусу нових підданих.

На 725 000 км2 колишній Речі Посполитої проживало близько 12,5 мільйонів жителів, з яких близько 1,2 мільйона були шляхтою.

Шляхетський стан, що століттями спирався на свою силу і незалежність, що здобув собі всі доступні привілеї, з моменту переходу під чуже панування повністю втратив свій статус. Його правове становище було невтішним. Оскільки в Речі Посполитій, як уже зазначалося вище, не існувало жодного державного інституту, який реєструє шляхту, підтвердити станову приналежність було дуже складною справою. Бідна шляхта – а такою була переважна більшість, особливо в Мазовії, Підляшші та Литві, а також на півдні Польщі – мала до документів зневажливе та нетерпиме ставлення, що показав Міцкевич у «Пані Тадеуші». Невеликі дерев'яні двори часто горіли, як садиби парафіальних архівів. Польська геральдична специфіка, яка закріплює за одним гербом численні роді, призвела до того, що герби перестали бути відмітним знаком сім'ї. Тому про них часто зовсім забували. Сигнетами, скоріше рідкісними у «шляхти убогої», користувалися досить вільно, позичаючи їх сусідам або у сусідів у разі судової чи іншої офіційної потреби, не переймаючись відповідністю зображених на них гербах своєму.

Карта поділу Речі Посполитої у 1772-1795 роках

Домінантні монархії були далекі від демократичних свобод Речі Посполитої; їхнє дворянство було формалізованим, його благородне походження було підтверджено документально та затверджено відповідними офіційними інститутами. Навіть бажання нових володарів примирити ключовий за значимістю стан окупованої території не могло спричинити зміни основних юридичних принципів, які організовують еліту держави.

Після окупації польська та литовська шляхта стала шляхтою неіснуючої держави, з сумнівною чи непідтвердженою офіційними документами автентичністю. Варто згадати, що в Речі Посполитій індигенат надавали дуже неохоче, а доказ зарубіжного дворянства був дуже скрупульозний. У зв'язку з цим вимоги окупаційної влади до нових підданих здаються зрозумілими та обґрунтованими. Проблема полягає у використанні цих процедур для дискримінаційних та політичних цілей. Доведене походження не забезпечувало відновлення колишнього соціального статусу.

Окупаційна влада використовувала дуже схожі критерії верифікації: нобілітаційні дипломи (акти), зайняття посад, землеволодіння, офіцерські дипломи, посольські функції. Загалом виконання однієї з цих умов було достатньо. Справжня складність полягала у тому, щоб документально підтвердити безперервність поколінь.

У різних окупаціях питання верифікації дворянства вирішувалися по-різному.

У прусській окупації легітимація була найлояльнішою через явну відмінність дворянства від решти населення як у рівні достатку та освіти, так і в способі життя. Процедура була простою та здійснювалася професійним чиновником. Проте шляхта, що належить до заможного шару, зобов'язана була, в тій чи іншій формі, підписувати васальні або лінні листи, декларуючи свою лояльність щодо нового правителя. У сумнівних випадках слід довести, що сім'я принаймні останні сто років визнавалася шляхетською, що було рівнозначно отриманню дворянського свідоцтва. Перевагою було володіння відомим, визнаним гербом, що під час легітимації звело до мінімуму подачу гербових змін, які в прусській окупації не мали такого масового характеру, як у решті. Території з великою кількістю дрібної шляхти в Мазовії та Підляшші не встигли потрапити під прусську легітимацію через їх переход після 1807 року до складу Варшавського князівства, а потім під юрисдикцію Росії.

В австрійській окупації – дуже густонаселеній, з великою часткою роздроблених земельних володінь – легітимація тривала довгі роки і не охопила всієї сукупності шляхти. Створена з цією метою спеціальна комісія, складена з п'яти видатних представників аристократії, виявилася малопридатною і з 1782 року легітимацією зайнялися міські та земські суди, а з 1783 року Відділ станів Галиційського сейму - установа, яку з 1788 року очолив губернатор Галіції. Відділ вів величні книжки, чи т.зв. шляхетські метрики. З 1817 року визнання приналежності до шляхти було вираженням милості імператора. Випадки втрати родових гербів у цій окупації було частим явищем, тому є велика кількість змінених гербів, представлених при легітимації, образи яких засновані на усних родових легендах. Нащадки сенаторів, воєвод, гетьманів та високопосадовців Речі Посполитої мали право претендувати на графський титул. Титул барона надавався нащадкам земських чиновників. Здобуття титулу вимагало досить високої оплати і залежало від визнання імператора.Це було пов'язано з наданням нового герба у відповідному благородному обрамленні. Значна частина польської аристократії є вихідцями з цієї окупації того періоду, оскільки лише там здобуття титулу залежало великою мірою від колишніх заслуг предків.

Росія захопила понад 60% площі Речі Посполитої, де проживало майже половина населення. У цій окупації наочно проявився політичний характер легітимації шляхти, особливо на теренах колишнього Великого князівства Литовського та Волині. Легітимацію проводили Департамент герольдії Правлячого Сенату та Герольдія Польського Королівства (1836-1861 роки) через губернські дворянські депутатські збори. Частина шляхти, найбільша, яка не володіла землею, була зарахована до статусу селян чи міщан. З'явилися також нові станові сурогати - "однодвірці" та "вільні хлібороби". У цій окупації з'явилося найбільше гербів безпідставно взятих з гербовників або змінених. Дворянські депутатські збори на теренах колишньої Речі Посполитої, у яких домінувала литовська шляхта, були прихильно налаштовані до претендентів, а російська влада не надавали значення гербам, т.к. історично російське дворянство було «безгербовим». Легітимація шляхти тривала аж до 1917 року.

В цей період з'являються нові герби, які були варіантами відомих, єдиним аргументом існування яких є дипломи царської герольдії. Для багатьох родів вони стали єдиним документальним підтвердженням родового знака.

Значна кількість гербів періоду окупації становлять герби, пов'язані з присвоєнням чи підтвердженням аристократичного титулу. Власники великих маєтків, розкиданих по всій території колишньої Речі Посполитої, прагнули підкріпити свій престиж титулом графа чи барона. Підтвердження титулу вимагало проходження процедури у кожній з окупацій окремо. З цієї причини багато аристократичних родів мають кілька версій своїх гербів, затверджених у різних окупаціях.

Найбільше нових гербів у 1772-1918 роках з'явилися внаслідок отримання нобілітаційних актів представниками недворянських станів. Усі імперії застосовували у цій частині схожу політику та принципи. Нобілітації удостоювалися офіцери та чиновники за певну вислугу років (у кожній окупації були свої нормативи) у відповідному ранзі. Дворянство отримували також при отриманні певних орденів та нагород, особливо військових.

Крім того, монархи удостоювали дворянством людей, які здобули заслуги перед двором, державою і суспільством. Як правило, подібні нобілітації супроводжувалися присвоєнням аристократичного титулу.

Випадки присвоєння графських титулів папським престолом за благодійну діяльність і заслуги перед Костелом у той період були явищем досить рідкісним і на збільшення гербової маси жодного впливу не мали.

Особливу групу гербів представляють нобілітації та титули Французької Імперії. Багато офіцерів двох польсько-литовських легіонів армії Наполеона Бонапарта за свою військову звитягу стали кавалерами, баронами та графами Імперії. Конструкцію цих гербів характеризує певна ідеологічна невідповідність – гелми у короні замінені на республіканські, антимонархічні берети. Тоді у Варшавському князівстві пройшли нобілітацію кілька осіб. Нобілітації та титули Французького Імператора після Віденського Конгресу були неодноразово підтверджені новими правителями. Щоправда нерідкі випадки повернення їх власниками чи нащадками своїх більш давніх родових гербів.

Повнота відомостей про нобілітації, що проводилися у різних окупаціях, дуже різниться. Нечисленні нові прусські герби, які є невід'ємною частиною геральдичного спадку Німецької імперії. Відома інформація про більшість австрійських нобілітацій. Ця окупація мала свою відокремлену адміністративну одиницю у вигляді Королівства Галичини та Лодомерії, архіви якої також збереглися та були опубліковані.

Найгіршою є ситуація з російською окупацією. Більша частина архіву Польського Королівства під час ІІ Світової війни згоріла у Варшаві, а петербурзькі та губернські архіви в період існування СРСР були недоступні для дослідників і досі чекають на своїх відкривачів.

На основі:

Підготував та переклав