На межі XVI і XVII століть Європа дедалі глибше занурювалася в період зрілого абсолютизму. Майже по всьому континенту згасала ідея станової самоврядності, вихована попередніми віками. Колишні станові парламенти — французькі etats généraux, німецькі Landtag, іспанські кортеси, які попри свою обмеженість репрезентували в уряді суспільний елемент, — були переможені у тривалій запеклій боротьбі з власною монаршою владою або ж, як угорський і чеський парламенти, зупинилися в розвитку й були фактично знищені зовнішніми силами. Вони поступово зникали зі сцени. І навіть коли формально продовжували існувати, їхня діяльність утрача́ла будь-який реальний зміст. Загалом вони ставали лише тінню представницького органу: не маючи права ухвалювати рішення з жодного питання, могли лише слухати й формально погоджуватися. Їх скликали рідко — раз на кілька років або й зовсім не скликали. У Франції, наприклад, ці збори перестали функціонувати з 1614 року, і лише напередодні Великої революції, через 175 років, було здійснено спробу їх відродити.

У XVI столітті французьких королів називали "reges servorum", тобто "королями рабів", замість "reges Francorum", а політичні письменники того часу, розмірковуючи над різницею між поняттями "монарх" і "тиран", убачали її в тому, що тиран не допускає підданих до участі в ухваленні рішень, а будь-які представницькі органи «лякають його, мов світло — кажана». Станові парламенти вимирали без спадкоємців, не створивши форм верховного державного устрою. Новий хід історії дедалі тісніше гуртував атрибути влади довкола монаршої мантії — так, щоб зрештою зосередити в руках однієї особи, короля, усі важелі правління й приректи людські спільноти на принизливе політичне небуття, дозволяючи цій єдиній людині самовпевнено виголосити: «Держава — це я!».

У XVII столітті на континенті майже повсюдно панував абсолютизм. Неконтрольована й нічим юридично не обмежена сваволя індивіда керувала підвладними народами та державами, ніби особистою власністю; цій волі сліпо підпорядковувалися мільйони. Переможний автократизм знищив участь громад у політичному житті, тим самим значною мірою підриваючи й саму їхню зацікавленість у спільному благополуччі.

У Польщі події набули зовсім іншого обороту. Разом з Англією вона одна, а на європейському континенті єдина, зуміла не лише захистити та утримати протягом усього свого державного буття, а й розвинути принцип участі суспільства у владі, успадкований із середньовіччя. Як течія двох протилежно біжучих струмків: системний розвиток європейського континенту та системний розвиток Речі Посполитої. З одного боку, біля підніжжя трона все одноосібного правителя, що підноситься, виховується на довгі століття покірний тип "підданого з обмеженим розумом". З іншого, з безперервним процесом передачі владних прав до рук народу, створюється тип вільного громадянина, який своє взаємини з державою визначає повним гідності, що важливіше, справедливим принципом: "nil de nobis sine nobis" - "ніщо з нами без нас". З початку XV століття польська шляхта з нечуваною швидкістю розвиває громадянські та політичні свободи.

Червінським привілеєм 1422 року шляхта здобуває гарантію недоторканності майна: король не може позбавити когось особистої власності без судового вироку. 1425 рік приносить важливе право особистої недоторканності, зафіксоване в пам’ятному основному законі: "Neminem ceptivabimus nisi jure victum", що гарантує, що шляхтич не може бути взятий під варту інакше, як за правомірним вироком суду, за винятком випадків упіймання на місці злочину — у разі вбивства, підпалу, крадіжки чи насильства. Цей польський «Habeas corpus», що на багато століть випереджає розвиток правових основ у Європі, настільки сумлінно виконувався, що ніколи не наважувалися його порушувати. Згодом Річ Посполита розширила його дію на міщан (1791) та євреїв (1792). Привілей 1588 року забезпечує недоторканність домашнього вогнища, встановлюючи, що будинок дворянина не підлягає огляду навіть тоді, коли там ховається злочинець. Без спеціальних дозволів громадянин Речі Посполитої мав свободу створювати спілки і свободу висловлювати переконання словом та письмово, і не міг переслідуватися за думку, висловлену про публічні справи. Ті, хто подавав до суду на співгромадян за висловлені, навіть неправомірні погляди, притягувалися до відповідальності самі як порушники внутрішнього спокою та обмежувачі громадянських свобод. Так звані сьогодні конституційні принципи — недоторканність особистості, охорона майна та домашнього вогнища, свобода об’єднань, свобода висловлювань — принципи, які в XIX столітті то тут, то там проливали кров і яких досягали через бурхливі внутрішні потрясіння, вже були втілені у Польщі в XV–XVI століттях і збереглися до кінця існування Речі Посполитої, тоді як у Європі панувало кричуще безправ’я.

Одночасно розвиваються свободи, тісно пов’язані з політичними. їх основою став отриманий 1454 р. у Нешаві «статут» короля Казимира IV (Ягеллончика), який зобов’язував не видавати ні нових законів, ні оголошувати військових походів без щоразу отриманого схвалення шляхти, зібраної на земських сеймиках. Відтоді шляхта отримує доступ до законодавчої влади. Поступово дедалі чіткіше кристалізується принцип, що згодом стане наріжним каменем державного устрою Польщі: усе, що накладає зобов’язання на суспільство, повинно попередньо погоджуватися з ним. Із цих поступово оформлюваних засад постає польська парламентська система. У другій половині XV століття регулярні спільні збори лицарства з придворною коронною радою, що перетворилися на вальний сейм, стають відтоді одним із першорядних елементів державного життя; їхні перші зафіксовані засідання припадають на 1493 рік. У 1505 році Сейм у Радомі отримує юридичну основу своєї діяльності й одночасно проводить велику політичну реформу конституційного ладу: "Nihil novi constitui debeat per nos sine communi consensu conciliariorum et nuntiorum terrestrium" («ми нічого нового не вирішимо, — запевняє король, — інакше як за спільною згодою Ради та земських послів»).

Конституція "Nihil Novi", яка відтепер упродовж трьох століть — до 3 травня 1791 року — становитиме основу політичної системи Польщі, освячена законодавчим актом і вперше чітко визначає та закріплює принцип, що на практиці давно вже застосовувався. Це принцип, згідно з яким закон не може бути створений однією особою — коронованим правителем і верховним начальником, — а має ухвалюватися за участю широкої громадськості, оскільки він є джерелом норм, що регулюють суспільне життя нації, і нація повинна дотримуватися цих законів, які її окремі представники вільно та без примусу визнають необхідними. Передавши законодавчу владу, що доти належала земським сеймикам, загальному (вальному) сейму, конституція 1505 року сприяла централізації законодавчої влади та водночас найтіснішій згуртованості й консолідації національної цілісності. Загалом вона становить епохальний факт нашої історії й «відокремлює, — за словами Бобжинського ("Польські сейми"), — польську середньовічну державу від сучасної», водночас передуючи періоду нашого найвищого внутрішнього розвитку — зиґмунтівському періоду.

Вальний (Загальний) сейм у Польщі складається з сенату (ради) та посольської ізби (палати депутатів). Окрім того, до його складу входить і король як окремий суб’єкт, який водночас виконує функції верховної виконавчої влади та обов’язки головнокомандувача збройних сил. Таке поєднання королівської влади з народним представництвом в єдине ціле зберігалося аж до нового часу й, окрім Польщі, було притаманне лише англійській конституції. Професор Бальцер [Balzer] ("Польська держава в XV і XVII століттях") підкреслює, що тоді, коли той чи інший правитель у Європі прагнув обмежити представництво як окремий елемент, що протистоїть монархові, у Польщі "союз короля зі сеймом був органічним, немов у сучасних монархіях". І якщо середньовічний дуалізм уможливив згодом появу абсолютизму, то в нас цьому перешкодив особистий зв’язок короля з законодавчим органом у його загальних рамках. У польському сенаті засідали разом із монархом світські й духовні сенатори, у палаті депутатів — шляхта ("лицарство") і, принаймні до певного часу й у певному обсязі, міщанство. Склад членів посольської ізби був виборним: шляхта обирала "земських" послів на виборчих зборах — сеймиках воєводських або земських; міста через загальне голосування обирали гродських послів.

Польський сейм є загальнодержавним представництвом та вищим законодавчим органом, рішення якого були обов’язковими для всієї країни. Для набуття рішеннями юридичної сили була необхідна спільна згода обох палат і короля. У деяких справах король, безумовно за згодою сейму, зберігав владу видавати власноручні рішення, що, однак, ніколи не було чітко й суворо регламентовано (Станіслав Кутшеба [St. Kutrzeba], "Історія державного устрою Польщі" ["Historja ustroju Polski"]). Посольська палата здійснювала свою частину законодавчої роботи, сенат лише схвалював або відхиляв ухвалені постанови, причому в окремих випадках обидві палати збиралися на спільні наради. Законодавчі проєкти переважно вносилися троном, проте з ними міг виступати й будь-який посол. Засідання сейму відбувалися відкрито, при відчинених дверях, у присутності публіки або так званих "арбітрів". У сенаті засідання вів король, у посольській палаті — маршалок, обраний із числа її членів. Увесь час проведення сейму посли та сенатори користувалися недоторканністю і мали імунітет від судового переслідування: якщо в будь-яких судах щодо них тривали процеси, вони підлягали призупиненню незалежно від того, на якій стадії перебували.

Органічним недоліком сконструйованого таким чином органу, який унаслідок тривалої практики зазнавав різних, хоч і лише незначних змін, було обмеження діяльності послів "інструкціями" від виборців. Ці інструкції з різною ступінню скрупульозності виконувалися у різні епохи й відкривали широкий простір для місцевого егоїзму, що зберігався аж до реформи 3 травня 1791 року. Інструкції більш-менш докладно визначали, якої позиції мав дотримуватися посол щодо принаймні найважливіших і найнагальніших питань, тим самим позбавляючи його свободи дії. Водночас нерідко виборці, не обмежуючи свого посла, доручали йому чинити так, як він вважатиме правильним і корисним, або діяти солідарно з більшістю. Після завершення сейму посли зобов’язані були звітувати про свою діяльність перед виборцями на так званих реляційних сеймиках.

Кілька десятків воєводств і "земель" зберігали широке самоврядування. За це відповідав окремий законодавчий орган у формі господарських сеймиків, на яких шляхта вирішувала різні місцеві адміністративні та фінансові справи, установлювала податки на місцеві потреби та збирала їх через власних урядників; воєводства мали навіть свої збройні сили. Це були своєрідні малі республіки в межах великої держави, яка за допомогою центральної влади та вального сейму поєднувала їх в єдине ціле. Коли в саксонську епоху занепаду центральна влада майже повністю перестала існувати й центр тяжіння перемістився до локальних самоврядних утворень, надмірне зростання яких загрожувало прямим розпадом державних зв’язків, Річ Посполита стала подібною до вільної федерації роз’єднаних між собою республік-воєводств.

Але зрештою — у принципі, а в наступному столітньому періоді розладу й на практиці також — усе державне життя було підпорядковане вирішальному впливу вального сейму. Сфера його діяльності охоплювала такі управлінські функції: розроблення та ухвалення законів, обов’язкових для всіх; установлення різних зборів і державних податків; дозвіл на карбування монети; здійснення кримінального правосуддя вищої інстанції в справах виняткової важливості; контроль діяльності уряду; нагляд за витратами державної скарбниці, коронні та литовські рахунки якої передавалися на розгляд і затвердження окремої сеймової комісії; заслуховування звітів від послів при чужоземних дворах і визначення напрямів зовнішньої політики; схвалення договорів та союзів; нарешті — така важлива функція, як ухвалення рішення про оголошення війни чи укладення миру. Польський монарх не міг з особистих чи династичних мотивів легковажно розпалити військовий конфлікт, оскільки найважливіше з прав — право "вийняти меч із піхов" — належало лише самому народові, який залишав за собою право вирішувати, чи відповідає його інтересам війна або мир. Це одна з найвагоміших компетенцій, значну частину якої досі не має у повному обсязі жоден сучасний парламент. Надзвичайно підкреслене право особистості позначилося на характері польської політичної системи принципом одностайності парламентських резолюцій, який певною мірою має аналогії в середньовічній Західній Європі, але в такій формі й з такою інтенсивністю існував лише в нас. Будь-яке остаточне рішення парламенту мало ухвалюватися "unanimiter", усіма голосами. Голос «проти» одного депутата ("Liberum veto") скасовував ухвалу. В основі цього принципу лежала ідея, що більшість не повинна механічно нав’язувати свою волю меншості. Депутат польського сейму прагнув бути не тим, хто просто "проголосував", а тим, кого переконали. Упродовж тривалого часу ця доктрина, яку шляхта називала "зіницею свободи", витримувала випробування практикою. "Liberum veto" сто років залишалося правом, що не дозволяло нікому наперед передбачити остаточний результат: меншість дозволяла себе переконати або добровільно поступалася волі більшості. «У найкращі часи польського парламентаризму фактично половина справ найбільшої ваги вирішувалася в Сенаті, як і в Посольській ізбі, більшістю голосів», — стверджує Бобжинський (Bobrzyński "Sejmy polskie").

Із кінця XVII століття, коли моральний рівень суспільства знизився, принцип одностайності перетворився на зручний інструмент або зовнішніх підбурювачів, або внутрішньої опозиції проти будь-яких реформ і став застосовуватися для зриву сеймів: у добу занепаду склалася практика, за якої саме «вето» одного депутата скасовувало рішення всієї сесії і взагалі перешкоджало парламентській діяльності. Частково це усунула реформа Чарторийських 1764 року, остаточно — Конституція 3 травня ¹. Певною противагою "liberum veto", принаймні частково, були конфедерації — добровільні союзи громадян, створювані на час зовнішньої небезпеки або чергового безвладдя з метою збереження державного порядку. У такі періоди рішення сейму ухвалювалися виключно більшістю голосів. Об’єднана в цих спілках шляхта (а згодом і міщанство) виявляла сліпу й беззастережну відданість своїй обраній владі — "генеральній раді конфедерації", аж до готовності померти за здійснення її рішень. Керівництво конфедерації мало владу необмежену, фактично диктаторську.

Політичне життя Речі Посполитої розвивалося в цих рамках зі зростаючою інтенсивністю. Оскільки міщанство фактично швидко зійшло зі сцени, а закріплені за ним права реалізовувало радше декларативно — лише для того, щоб стверджувати, що воно ними в принципі володіє, — зем’янське співтовариство дедалі більше звикало до участі у широкому державному житті. Упродовж тривалої та безперервної практики трьох століть формується політична культура, яка входить у "кров" польської шляхти. Громадські справи, добре чи погано зрозумілі, поглинають її; вони є улюбленим і почесним заняттям, як і в давньогрецьких республіках, і, як і там, мають здатність розростатися. На ординарних сеймах, що скликаються раз на два роки, і на позачергових, що збираються в міру потреби, на незліченних різновидах повітових та воєводських сеймиків (передсеймових, виборчих, депутатських, господарських, реляційних, генеральних), у виборних судових трибуналах та на численних офіційних посадах шляхта постійно зайнята справами місцевого самоврядування або питаннями, дотичними до державних інтересів. Описана вище картина у своїх загальних рисах була завершена вже наприкінці XVI століття і залишалася такою упродовж наступних двох століть без істотних змін, у той час як майже вся континентальна Європа схилила шию під ярмо абсолютизму. Оскільки в усіх цих правах і політичних свободах бере участь уся незліченна та різномасна у своєму соціальному розшаруванні сукупність шляхти, трон давно перестає бути спадковим. Польща остаточно формує свій державний устрій як шляхетсько-демократичний і шляхетсько-республіканський. Для означення так улаштованої держави в народній мові спонтанно виникає назва "Річ Посполита", яка, цілком відповідаючи духові суспільних настроїв, швидко поширюється як неофіційне означення польської конституційної монархії.

У нашій історичній літературі — не обов’язково навіть авторства прихильників краківської школи — та загалом у всьому сучасному менталітеті тенденція до применшення цінності ідеї державного облаштування власної нації стала чимось на кшталт ознаки "гарного тону", у чому ми, здається, єдині в Європі. Наприклад, спробуймо тут у стислому вигляді розглянути кілька поглядів на колишній Сейм Речі Посполитої.

О. Рембовський ("Конфедерація і заколот") пише: «Я вважаю за доцільне нагадати, що твердження професора Бобжинського про те, нібито постанова 1505 року, яка освячувала участь шляхти в державному житті, створила парламентаризм, у науці про державу може спричинити лише змішання понять. Під словом "парламентаризм" він розуміє, відповідно до визначення істориків державного права, систему управління, що передбачає залежність уряду від підтримки більшості палати громад. Подібна система склалася і закріпилася в Англії лише на початку XVIII століття». Однак наведений вище критерій є доволі надуманим. Про це виразно свідчить той факт, що в Пруссії і навіть у Німецькому рейху уряд аж до 1918 року спирався на довіру та волю корони, а не палат, і жоден вотум недовіри з боку народного представництва не міг змусити його піти у відставку. Ба більше, навіть у Сполучених Штатах міністри не несуть відповідальності перед конгресом, а лише перед президентом. Та чи можна стверджувати, що Німеччина чи США не є парламентськими державами? Ні, адже сутність парламентаризму — це система відносин, у якій суспільство має право голосу в державних справах через своє, більш чи менш широке, представництво.

З теоретичних позицій надто перебільшується акцент і протиставляється сьогоднішньому стану речей той факт, що посли до реформи 3 травня в нас були лише уповноваженими сеймиками, а не представниками всієї держави, і що «ті, хто засідав у сеймі, представляли інтереси держави лише тією мірою, у якій вони збігалися з інтересами регіональних еліт». Перше та друге твердження, звичайно, відповідають букві сучасного устрою. Однак, якщо взяти до уваги практику, яка, згідно з "сірою теорією", мабуть, також має певне значення, слід зазначити: 1. що члени польського парламенту, незважаючи на те, що вони були уповноваженими сеймиками, нерідко ставали представниками всієї держави високого рівня, прикладів чого в нас достатньо; 2. що сьогоднішні депутати, хоч і не завжди правомірно, насправді почуваються також – іноді в першу чергу – представниками своїх "округів" та уповноваженими виборців, від яких вони отримують інструкції sui generis на передвиборчих зборах, причому відомо, наскільки вони бувають педантичні заради отримання навіть подяки тих, від кого отримали свої мандати; 3. що колишні стани в правовій державі були замінені соціальними "класами", і що в сьогоднішніх законодавчих органах депутати, як це було колись у Польщі, представляють насамперед інтереси свого класу, а «держави – лише тією мірою, в якій вони збігаються з тими». Досить згадати робітничих депутатів, аграрних депутатів, напр., прусського типу, які виступали у боротьбі за виборчі реформи з явно класовими інтересами тощо. Збереження як правотворчого органу "верхньої" палати – палати "лордів", палати, яку в Угорщині називають просто "палатою магнатів" – доводить, що принцип становості не був повністю видалений не тільки з духу, але навіть з організації сучасного парламентаризму. Професор Освальд Бальцер (Oswald Balzer "Reformy polityczne i społeczne konstytucji 3 maja") знову зазначає: «Ми звикли називати польський парламент парламентським органом, представництвом нації, і якщо сьогодні ми надаємо суворого змісту цим назвам, то її, мабуть, слід звинуватити: посольська палата не була парламентською палатою у сучасному значенні». У рівній мірі було б правильно на початку XX століття відмовити у важливих парламентських функціях сеймам, які не формуються шляхом загального голосування, бо вони є лише частиною нації. Якби принцип абсолютно досконалого представництва визначав сутність парламентаризму, виявилося б, що досі парламенти існують лише в небагатьох країнах. У ряді країн від участі у представницькому житті принципово виключено половину населення – тобто жінок. Цей виняток безумовно несправедливий і нерозумний, проте незважаючи на це, ми не говоримо, що французький парламент, у якому жінки не мають права голосу, не є парламентом. Виділене для контрасту з колишнім польським сеймом визначення "парламентаризм у сьогоднішньому значенні" є доволі умовним, тому що "сьогоднішнє значення" об’єднує в собі представництво з такими особливостями, як англійський парламент і дореволюційна російська Дума, прусський парламент і парламент Нової Зеландії. Те, що Сейм Речі Посполитої не був "сьогоднішнім парламентом", мабуть, не потребує доведення. Однак, якщо Бобржинський бачить у 1505 році зародження парламентаризму в Польщі, то атака цього справедливого утвердження "сучасністю" аж ніяк не може зруйнувати сутність поняття, яка не лише в історичній перспективі, а й, як ми бачимо, навіть сьогодні, в одну епоху, проявляється у дуже різних формах.

Між колишнім польським сеймом та найбільш ліберальними сучасними парламентами існує передусім кількісна відмінність, природна внаслідок впливу століть, тоді як між устроєм та духом історичної Польщі й більшістю європейських держав – не лише сучасних, а й XIX–XX століть – існує фундаментальна якісна відмінність, що проявляється у ступені свободи чи деспотизму.

Polska encyklopedia szlachecka. T.1, 1935.

Підготував та переклав Ю. Личковський